Сергій Васильчук: “Працюю, допоки цікаво”

Вчився на “відмінно”, поведінка – “два”
— Сергію Миколайовичу, сьогодні вас знають як серйозного, досвідченого фахівця. А в дитинстві ви теж були сумлінним учнем?
— Я народився в Сарнах 16 листопада 1968 року. Батько працював до виходу на пенсію на Сарненському заводі мостових технологічних конструкцій. Пройшов шлях від робітника до заступника директора з виробництва. Мама працювала в “смєшторгу” майстром-будівельником. Так, вчився я на “відмінно”, але от з поведінки частенько мав “незадовільно”. Жив активним громадським життям, займався спортом: боротьбою, футболом, баскетболом. Я взагалі більше люблю ігрові види спорту. Брав участь і перемагав у предметних олімпіадах. Веселе і насичене було шкільне життя.
— А батьків до школи викликали?
— Бувало. Останнього разу це було вже в старших класах. Прийшов на тренування з баскетболу. Суперник штовхнув мене так, що я травмувався, і я вдарив його (ніяково посміхається – авт.). Я взагалі звик відповідати ударом на удар. Наступного дня батьків викликали до школи.
— А як ви встигали займатись спортом і вчитись на “відмінно”?
— Дякуючи батькам, які привчили мене самоорганізації. Я приходив зі школи і першим ділом сідав робити уроки. Мені вистачало буквально годину-півтори. Вже після цього міг думати про те, щоб десь там побігти на вулицю.
— Які предмети вам подобались найбільше?
— Математика і хімія. Я навіть перемагав на олімпіадах з цих предметів. Вони мені дуже легко давались. Одного разу був кумедний випадок. У нас у Сарнах проходила районна олімпіада, в якій я мав брати участь. А я проспав. Директор школи дзвонить батькові. Тато свариться. Я бігом у школу. Сідаю вирішувати завдання. Десь за хвилин сорок уже виходжу з класу і йду собі. Зустрічаю знову директора, а він мене питає: “Ти чого тут?” Я кажу, що вже все зробив. Він тоді знову в крик, що викличе батьків у школу, покараємо, не дамо медалі і т.д. А за кілька днів виявилось, що я переміг…

Хотів стати юристом, а став економістом
— Ким ви мріяли стати після школи?
— Взагалі-то я поїхав поступати в Київський держуніверситет імені Тараса Шевченка на юриста. Але коли приїхав туди, мені сказали, що дев’яносто сім відсотків беруть тих, хто вже має досвід роботи, після армії й т.п. А три відсотки інших — такі, як я, “медалісти”. То пішов на двісті метрів нижче в Київський інститут харчової промисловості і здав документи туди. На спеціальність інженер-економіст. Поступив, а вже після першого курсу пішов до армії.
— Ви навчались в ті часи, коли в Києві були часті студентські виступи. Ви брали в них участь?
— Так. Тоді було важко залишатись осторонь того, що відбувалось. Пам’ятаєте, коли голодували студенти “шевченківського” університету, після чого зняли прем’єр-міністра Масола? Ми ходили туди, носили їм речі, підтримували.
— Ви вже тоді думали, що підете в політику?
— Ні. Двічі в житті казав собі, що не займатимусь політикою.
— Батьки вам допомагали, коли ви навчались?
— Звісно, допомагали, але я намагався сам на себе заробляти. Спочатку працював токарем на малому підприємстві. Потім, як багато хто в ті часи, їздив за кордон. Туди везли щось одне продавати, назад — щось інше. А потім, коли одружився, вже мусив сам заробляти. Чоловік має забезпечувати свою сім’ю.

На побачення їздив в іншу республіку
— Як ви познайомились з дружиною?
— Дружина Ірина навчалась у Білорусі, у Могилеві. У такому ж інституті. Коли ми одружились, вона перевелась до Києва. А познайомились ми у Сарнах. Вона звідти родом. І навчалась у тій же школі, що й я. У вересні 1989 року ми познайомились, а 3 листопада 1990-го — одружились.
— А як же відбувався “роман” на відстані?
— Листувались, на канікулах бачились у Сарнах. Під час навчального року їздили одне до одного в гості. У п’ятницю закінчуються пари, сідаєш в поїзд. Чотирнадцять годин в дорозі — і ти в Могилеві. Погуляли містом, посиділи десь в кафе чи ресторані. Сходили на танці, а в неділю сідаю на автобус Могилев—Київ. Знову дванадцять годин в дорозі і в понеділок — на пари. Інколи вона до мене приїжджала.
— Після інституту вирішили повернутись у Сарни?
— Так, хоча робота була й у Києві. Просто підрахували, що нам буде невигідно винаймати квартиру за ті гроші, які ми можемо там заробити. У Сарнах тоді оголосили набір у податкову інспекцію, я подав заявку і пройшов співбесіду. Згодом мене переманили в Рівне на “Азот”. Основне питання у нас тоді було – це житло. А на “Азоті” мені пообіцяли квартиру, і я наївно повірив. Нам дали гуртожиток, потім отримали малосімейку.

Важливо, щоб робота була цікава
— З “Азоту” ви вже прийшли у команду Віктора Чайки?
— Перше знайомство відбулось в 1998 році, коли Віктор Анатолійович повертався на посаду міського голови. Ближче познайомились вже в 2002 році, коли я став депутатом по виборчому округу №3. Згодом він мені запропонував посаду заступника з економічних питань.
— А яку кар’єрну мету ви перед собою ставите?
— Поки що я “не наївся” роботою, яку маю сьогодні. Для мене важливо, щоб робота була цікава. Я з “Азоту” пішов тоді, коли зрозумів, що нічого нового вже там зробити не можу. А якщо так, то мені стає нецікаво і я починаю, так би мовити, професійно деградувати. На сьогодні я ще не все зробив на своїй теперішній посаді й думаю, не варто говорити про якісь цілі на майбутнє. Життя покаже.
— Що в житті стоїть для вас на першому місці?
— Однозначно сім’я. Моя дружина і донька Аня.
— Кому вас легше “розкрутити” — дружині чи доньці?
— Звісно, доньці. Мабуть, через те, що вона в нас дещо пізно з’явилась, ми її трошки балуємо. Ні, ми її не балуємо в прямому сенсі слова, ми її балуємо увагою. Інколи щось гарніше купити чи смачніше приготувати, але немає такого, що якщо “хочу”, то вже все… Взагалі-то вона в мене розумна дівчинка і ми з нею розмовляємо, як з дорослою людиною. Вона, мабуть, більше все ж пішла в мене.
— Який відпочинок вам більше до душі?
— Полювання. До нього мене привчив ще батько. Брав мене на полювання ще з п’яти років. Трохи менше люблю рибалити, збирати гриби. А взагалі-то, люблю відпочивати на природі. Засмажити шашлик чи стейк, які люблю сам готувати. Я взагалі вважаю, що на природі м’ясо має готувати чоловік.
— Сергію Миколайовичу, які ваші найнезабутніші трофеї?
— Олень з рогами, які мали, здається, більше дев’яти відростків. А ще — кабан вагою 200 кілограмів.
— Маєте мрію?
— Дуже проста. Мати здоров’я, щоб були здорові рідні та близькі. А наше покоління вже настільки звикло до різного роду перемін, що нам уже нічого не страшно.