Андрій Грещук: “Керівник – одинока людина”

Після відставки почувався прокаженим
— Чи довго звикали до обов’язків директора міського центру зайнятості?
— Власне, з трудовим законодавством розпочав знайомитися, коли ще працював директором школи. Доводилося приймати на роботу та скорочувати підлеглих. Водночас чималий багаж знань про законодавство здобув на посаді секретаря Рівнеради. Щоб втягнутися в нову роботу, мені вистачило трьох-чотирьох місяців. За цей час зрозумів, чим маю займатися.
— Андрію Васильовичу, чи добровільно пішли у відставку в грудні 2004 року, коли вас звинуватили в організації підпільного штабу провладного кандидата в президенти?
— Звинувачення в цьому на мою адресу — абсурдні. На третьому поверсі будинку, в якому відбуваються засідання Рівнеради, знаходилися спостерігачі. Вони мали зібрати протоколи дільничних комісій, що вимагала Рівненська ОДА. Я був змушений це організувати, бо відповідав за проведення виборів у місті. Коли туди приїхали міські депутати та виник скандал, я персонально запросив журналістів для висвітлення цієї події.
Уже потім окремі обранці тричі піднімали питання про мою відставку. Фактично, заблокували роботу Рівнеради. Переді мною постала дилема: якби тримався за крісло, то медики та комунальники залишилися би без фінансування. Тоді на календарі був кінець грудня, і якби Рівнерада не розподілила бюджет, це спровокувало б соціальний вибух. Увечері я поїхав до Віктора Чайки та запитав, що робити. Він запропонував кілька варіантів розвитку подій. Проте я наголосив, що йду у відставку, бо це зніме напругу. Після цього п’ять місяців почував себе в ролі прокаженого.
— Як ви пережили смерть Віктора Чайки?
— Важко, бо дуже його шанував і любив. Оргкомітет мене просив, щоб забезпечував прийом гостей. Проте я відмовився і пояснив, що не зможу цим займатися. Дуже щеміло серце.
— На позачергових виборах його ім’я використовували багато кандидатів. Вам відомо, кого сам Віктор Анатолійович бачив наступником?
— Особисто мені Віктор Чайка нічого не говорив. Знаю лише, що хотів залишити місто на людину, яка довела б до логічного кінця багато його починань. Вони проявляться через десяток років, коли з’являться нові зелені зони, водні об’єкти тощо.

Вважає себе фаталістом
— Чи можна сказати, що ви — суворий керівник?
— Себе вважаю вимогливим. Вимагаю, що б роботу виконували якісно. Проте іноді існують обставини, коли людина не може виконати поставлене завдання. Тоді слід відступити від вимог. Якщо ж цим вона стане зловживати, то треба карати (почув такий вислів) з усією суворістю пролетарської ненависті. (Сміється.)
— Що сприяло кар’єрному росту?
— Напевно, випадковість. Взагалі-то, я — фаталіст. Чому бути, того не минути.
— Ви завжди аргументовано та зрозуміло доводите свою думку. Довго шліфували красномовство?
— Думаю, що фундамент лаконічності закладений ще в шкільні роки. Директор школи у рідному Радехові Львівської області Михайло Ліцовський на уроках історії вимагав не заучувати матеріал, а мислити та аргументовано викладати думки. Саме завдяки йому я пішов навчатися на історичний факультет. Уже на посаді вчителя був зобов’язаний викладати матеріал дохідливо, інакше учні нічого не зрозуміли б.
Хоча мені дуже не подобалося виступати перед людьми, коли працював секретарем Рівнеради. Це надзвичайна формальність, адже епоха мітингів і ораторів уже пройшла. Для чого збирати людей, коли лідеру немає що сказати?
Коли нині збираю підлеглих, завжди намагаюся сказати кілька приємних слів. Людям необхідно відчувати себе необхідними і значущими. Також дивуюся, що під час різних візитів керівники держави майже ніколи не йдуть до простих людей. Я особисто їжджу громадським транспортом, щоб бачити проблеми жителів, як то кажуть, зсередини.
— Не раз помічав, що стильно одягаєтеся. Хто допомагає підбирати гардероб?
— Дружина Тетяна. Ми постійно радимося, бо через нестандартну фігуру мені важко підібрати одяг. Вона дуже любить мене одягати. Буває, витрачаємо чимало грошей з сімейного бюджету на гардероб. Я іноді роблю зауваження, навіщо мені стільки краваток. Тетяна ж відказує, що мушу їх носити. Хоча я залюбки ходив би на роботу в менш офіційному стилі. Втім, мене стримує те, що на керівника мають рівнятися підлеглі.

“Немає ні будинків, ні землі”
— Чи став скандал у грудні 2004 перевіркою для друзів? Хто від вас відвернувся?
— Окремі колеги з міськвиконкому приїжджали додому, казали, що все розуміють. А справжніх друзів у мене небагато — це однокласники та одногрупники. Я переконаний, що керівник — одинока людина, бо не може заводити панібратські стосунки.
— Щоб у своєму житті хотіли б повернути назад?
— Оскільки я — фаталіст, то не вірю в те, що можна щось переграти. Треба цінувати те, що маєш, і дякувати Господу за підказки. Якщо десь впав, то це теж хороший урок. Я кілька разів дивом залишився живим і думаю, що мені виділили час на цьому світі, аби ще чимало зробив доброго для сім’ї та людей.
— Пригадаєте найбільший успіх і прикру поразку?
— Попри те, що працював секретарем міськради, а це фактично ранг заступника, не досягнув матеріальних благ. У мене немає ні будинків, ні землі. Що стосується невдач, то дуже боляче пережив скандал у грудні 2004 року. За кілька днів з мене зробили бандита та злочинця.
— Хто багато працює, має добре відпочити. У вас як виходить?
— Найкращий відпочинок — це сім’я, книга. Раз у рік вдається поїхати на ставок з вудочками. Люблю сам процес, а не результат. Виявляється, ми мало знаємо рідну землю. Мій хороший друг, який працює директором школи в Гощанському районі, нещодавно запросив до себе. Там я переконався, яка багата країна та прекрасна земля. Тече річка, стоїть кам’яний хрест. Питаю, скільки років — ніхто не знає. Треба дітей вчити, що Україна має багату історію, та виховувати в них самоповагу.