Аграрна Україна: від Америки – до Європи

Свої інші потенційні конкурентні переваги – науку, авіабудування, космос – вона втратила, ставши постачальником наукових кадрів для дослідницьких центрів усього світу.
Якщо аграрне виробництво – покликання України, то яким йому бути?
Сьогодні у світі, крім соціалістичного колгоспного способу ведення сільського господарства, відомі дві моделі державної політики або стратегії розвитку аграрних ринків – “американська” і “франко-голландська”.
Американська модель передбачає державну стратегію стимулювання розвитку великих аграрних господарств, часто у складі вертикально-інтегрованих компаній. Такі структури можуть бути гравцями на міжнародному ринку і протистояти експансії іноземних конкурентів.
Атрибутами даної моделі є укрупнення сільськогосподарських земель – часто за рахунок зубожіння або скуповування володінь дрібніших господарств, а також використання новітніх технологій у рослинництві та тваринництві, включаючи генетично модифіковані організми (ГМО). Такий підхід дозволяє досягати найнижчої собівартості виробництва сільгосппродукції і дає можливість успішно конкурувати на зовнішніх ринках.
Франко-голландська модель ґрунтується на політиці протидії укрупненню земель. Прихильники цього підходу акцентують увагу на розвитку малих і середніх фермерських господарств сімейного або кооперативного типу. Така форма господарювання дозволяє отримувати якісні продукти харчування у широкому асортименті, проте їхня собівартість перевищує “американські” аналоги. У підсумку, ці товари менш конкурентоздатні на світових ринках.
Держава, яка обрала франко-голландську модель, приречена субсидувати свій аграрний сектор. Зате на селі зберігається середній клас, який не перетворюється на низькооплачуваних робітників великих виробництв, що займаються випуском масових культур.
Яка ж із цих моделей найбільш прийнятна для України? Насправді, це питання мало би пролунати 18 років тому. Однак тоді, після здобуття незалежності України, влада не обтяжувала себе розробкою довгострокових стратегій. І цьому мимовільному вибору сприяли й об’єктивні чинники.
По-перше, країна має велику територію. Звичайно, за цим параметром її важко порівнювати із Сполученими Штатами, проте в Європі Україна – одна з найбільших держав. А це дозволяє концентрувати виробництво і за рахунок мінімізації витрат домагатися більш високої рентабельності.
По-друге, проти франко-голландської моделі грала тотальна бідність молодої держави. Початок 1990-х років ознаменувався, без перебільшення, розрухою: зупинялися заводи, систематично зникали світло в будинках та пальне на автозаправних станціях, по року не виплачувалися мізерні пенсії. Убогий держбюджет тріщав по швах. У таких умовах уявити собі рясне фінансування немічних колгоспів, та ще й у європейських обсягах, було неможливо.
Впровадження в Україні європейської моделі недоцільне з економічної точки зору, переконували населення маститі експерти.
Результати такої політики очевидні: типові вітчизняні супермаркети наповнилися типовими, позбавленими смаку напівфабрикатами у типових пластикових упаковках. І це далеко не єдиний мінус “американізації” української аграрної галузі. Ця модель також ігнорує соціальний фактор.
Уже сьогодні внаслідок укрупнення аграрного виробництва мільйони колишніх селян залишили межі країни і стали “заробітчанами”. Навряд чи всі вони коли-небудь повернуться на батьківщину. Скоріше, навпаки – останнім часом емігранти масово забирають до себе свої сім’ї. Українські села зникають.
Тим часом, Європа уникла цієї тяжкої долі. Подорожуючи Францією чи Італією, між містами на мальовничих луках можна спостерігати доглянуті господарства місцевих селян. Окраса малих ферм – затишні добротні будинки, один тільки вигляд яких свідчить про заможність господарів. Ці ферми складають основу середнього класу. Місцеві жителі з гордістю кажуть: “Я селянин”.
Тут немає масових виробництв із задушливими кілометровими корівниками, тут ніколи не бачили птахофабрик з їх жорстокими формами утримання курей. У вільній країні вільні навіть корови: вони не знають прив’язі і мирно пасуться, подзвонюючи дзвіночками на своїх шиях.
Місцеве виробництво – “штучне”. Високі технології поєднуються тут з віковими традиціями ремесла, яке зберігає прадідівські секрети, а отже – й унікальний смак того або іншого продукту.
Якщо це сир моцарелла, то можна проїхати десять і сто кілометрів і скрізь побачити одну й ту ж форму та текстуру продукту. Проте варто лише спробувати – і щоразу це будуть різні смаки.
А чим Україна гірша? Ми завжди славилися своїми промислами, ремеслами і чудовими народними стравами. І сьогодні у кожному регіоні країни можна знайти неповторні м’ясні і молочні продукти, вина та солодощі. Проте, щоб спробувати їх, потрібно об’їздити всю країну: у магазинах, на відміну від європейських торгових центрів, такі товари не продаються.
Більше того, незабаром, якщо тільки нинішня аграрна політика держави не зазнає серйозних змін, ці екологічно чисті, або, як їх називають на Заході, органічні продукти харчування, що виробляються без застосування хімічних препаратів, зникнуть і з базарів – разом із самими селянами.
Місцеві органи влади повинні створювати можливості для розвитку дрібного сімейного або кооперативного бізнесу – як в аграрній сфері, так і в сфері обслуговування, включаючи торгівлю, побутові послуги і “зелений” туризм.
Поза сумнівом, Україна має зробити різкий розворот від американської до франко-голландської аграрної моделі. Необхідно протидіяти існуючій практиці укрупнення земель, розвернути фінансові потоки і спрямувати їх на розвиток сотень тисяч малих і середніх фермерських господарств. Саме такою повинна бути аграрна політика українського уряду. У цьому переконує досвід цивілізованих країн, логіка і просто здоровий глузд.