Хімія на роздоріжжі

Природний газ є для хіміків не тільки (і не стільки) енергоносієм, скільки основною сировиною. Питома вага газу в собівартості виробництва азотних добрив перевищує 70%. Однак бум попиту на добрива у світі у 2006‑2008 роках нівелював зрослі витрати на газ доти, поки не сталася криза. Піраміда, що будувалася на дорогому газі й ще дорожчих добривах (влітку 2008‑року вартість карбаміду перевищила рекордну позначку в $800 за тонну) відразу звалилася. Зараз ціна аміаку і карбаміду не покриває навіть собівартості їхнього випуску українськими заводами.
Починаючи з 2006 року, ціни на цей ресурс різко зросли. Нинішня ціна газу вища, ніж у більшості європейських виробників. Згідно з даними Європейської ради хімічної промисловості, вартість газу для українських виробників у червні складала $318 за тисячу кубометрів, тоді як, наприклад, у Норвегії — це $281. Виробники азотних добрив в Італії й Німеччині платили за газ, відповідно, $267 і $247. Найменша ціна природного газу для європейських виробників азотних добрив у Румунії — близько $157. У США хімпром платить за газ ще менше — $138; у Канаді — $114. У Росії підприємства, що випускають мінеральні добрива, платять за газ близько $70 за тис. м3.

Напівфабрикати не рятують
Аміак і карбамід — це фактично напівфабрикати, які згодом переробляються на європейському й американському хімічному заводах на складні мінеральні добрива з високою доданою вартістю. З таким продуктовим набором конкурувати на зовнішніх ринках надалі хімікам буде неможливо. Складні азотно-фосфатно-калійні добрива в країні майже не випускаються, 60% їхнього споживання припадає на імпорт (Росія, Бельгія, Норвегія й інші країни). Причина — відсутність сировинної бази у вигляді розроблених калійних і фосфорних рудників. Необхідно випускати продукцію з меншою питомою вагою енергоносіїв і більшою доданою вартістю.
Іншим завданням, яке потрібно терміново вирішувати хімікам, є зниження енергоємності виробництва. Більшість вітчизняних заводів мають дуже великі питомі витрати при виробництві тонни аміаку — близько 1,1‑1,2 тис. Гкал, тоді як у підприємств у країнах Заходу — на рівні 700‑800 тис. Гкал. Лише в окремих українських заводів (“Рівнеазот” і черкаський “Азот”) у результаті нещодавньої модернізації ці витрати становлять менше 1000 Гкал на тонну аміаку.

Визначитися з підтримкою
Дії влади з підтримки хіміків зараз суперечливі і різноспрямовані. З одного боку, заблоковано майже всі ініціативи, спрямовані на допомогу підприємствам.
Зважаючи на все, українська влада все ще не визначилася з тим, якою буде подальша доля хіміків. Основне питання — кому будуть належати підприємства? За умови серйозної держпідтримки, розвитку вітчизняного газовидобутку і прискореної модернізації підприємств їх нинішні власники мають шанс залишитися у бізнесі. Якщо хоча б якась з цих умов не буде виконана, можна з великою впевненістю передбачати радикальний переділ власності в галузі, насамперед — на користь російських компаній (“Сібур”, “Акрон”, “Єврохім” та ін.), а також транснаціональних гравців на зразок норвезької Yara.
Зараз всі погляди спрямовані на процес приватизації Одеського припортового заводу, який фактично є ключем до подальшого переділу власності. Будучи розташованим у кінцевій точці аміакопроводу Тольятті–Одесса, завод фактично контролює експортні потоки. Якщо продаж заводу відбудеться зараз, як того хоче уряд, найімовірніше, він дістанеться іноземним компаніям. Фінансові можливості місцевих гравців зараз обмежені, а інвестиції в ОПЗ дуже ризиковані через нерозв’язаність газового питання.
У найближче десятиріччя світ буде вирішувати одну із найнасущніших проблем сучасності — проблему голоду в країнах, що розвиваються. Величезні площі орних земель зараз використовуються для вирощування сировини для біопалива. Це означає, що наростити виробництво зерна за рахунок розширення площ посіву не вдасться. А виходить, необхідно підвищувати врожайність. Робити це можна за допомогою міндобрив, хімічна формула яких згодом буде ускладнюватися. Через 20‑30 років під кожну окрему сільськогосподарську культуру залежно від ареалу виростання буде підбиратися спеціальний вид добрив. Саме ці складні технології доведеться освоїти українським хімікам, інакше — доля галузі вирішена.