”Людині треба давати вудочку, а не рибу”

Одного разу Олег Хомич на мене образився. За те, що я у своєму матеріалі про сумнозвісні перипетії з продажем рівненського аеропорту записала його емоційні висловлювання з цього приводу. Зокрема, про те, що до його думки колеги-депутати вкотре не дослухались. Пізніше він скаже мені: “Юль, не можна ж так. Треба було трохи спокійніше написати. Мої емоції – це мої емоції, і намагаюсь їх тримати при собі. Нічого не зробиш, коли люди не хочуть тебе слухати”.
Отаким стриманим я знаю депутата Рівненської облради Олега Хомича вже більше трьох років. Його незворушності можна позаздрити. Що б не сталося, які емоції не вирували б навколо – вивести його із себе практично неможливо. Хтось назве це флегматичністю, хтось – холоднокровністю, але ніхто – байдужістю. Адже з його висловлюваннями важко сперечатися. Головним чином тому, що він – депутат облради Олег ХОМИЧ – ніколи не говорить “наобум”, а завжди обдумано та виважено.
Втім, за його математичною натурою ховається романтичний характер…
Про сімейні “конфлікти з комуністами”
— Олегу Володимировичу, я чула, ви у відпустку пішли?
— Так, відпустку взяв на два тижні. Нікуди не їхатиму. Можливо, по Україні, але і то з робочими питаннями.
— Чим же ви нині займаєтесь?
— Переважно це громадські роботи. Бо витрачаю свій час і гроші на цю роботу — на депутатство. Ще й член Рівненського виконкому. А ще, крім того, працюю консультантом у нафтових компаніях. На щастя, зараз гострих питань по обласній раді не виникає. По бюджету — гроші платяться. А щодо бюджетного розподілу — все залежатиме від політичної волі. Моя особиста думка не завжди відіграє роль.
— Я помітила, ви дуже часто згадуєте Росію, порівнюєте. Як я пам’ятаю, ви там навчалися?
— Так, закінчив Самарську економічну академію. Тоді це був Куйбишевський плановий інститут, на той час непрестижний навчальний заклад. Та й спеціальність моя була непопулярна — менеджмент гуртової торгівлі та засобів виробництва. Але я прагнув бути незалежним. І знав напевне, що ця освіта дасть мені можливість заробляти гроші. Хоча я народився в Рівному, в тих краях проживала частина моєї сім’ї, яку комуністична партія не пускала до України ще з часів Другої світової війни. Тоді мої предки не схотіли вступати до колгоспу та всіляко допомагали УПА-воякам. І так ланцюжком цей ярлик передавався з покоління в покоління...
— А чому не лишились після навчання в Росії?
— Життя людини на той час в Росії коштувало сто доларів. Я ще під час навчання зайнявся серйозним бізнесом, достатньо великим. Спочатку був найманим працівником — директором компанії, що займалася продажем вантажних автомобілів. Пізніше підучився, побачив реалії життя і заснував свою компанію. Працював у сфері торгівлі, в тому числі й нафтопродуктами. Тоді якраз розгулявся бандитизм: оці всілякі “стрілки”, “бригади”. Життя людини не коштувало нічого. Я вирішив повернутися в Україну, тим більше, що вже мав тут певні зв’язки та бізнес. Принаймні тут захисту було більше. Крім того, тут все рідне, свої люди.
— А чому до столиці, наприклад, не поїхали?
— Я думаю, Київ — це не місце для життя. У Рівному — найкраще місце. Для душевного спокою, зокрема.

Про співвідношення щастя та грошей
— До речі, як там ваша малеча? (В Олега Хомича 6-річний син Ярослав – авт.)
— Та вже так виріс! Я оце вже думаю віддати його на плавання. Щоправда, місто зараз неготове запустити воду хоча б в один із басейнів. Дуже дивно. От у Бресті, наприклад, є багато басейнів у комплексах не спортивного, а саме оздоровчого напряму. Тобто приходиш, купуєш абонемент і можеш плавати всією родиною. У Бресті, такому ж місті як Рівне, працює вісім басейнів для дітей. Тоді як у нас — жодного! Зараз Ярославчик у садочок ходить. Вже на наступний рік у школу піде.
— Готуєте його якось? Зараз же всілякі тести доводиться проходити, щоб до першого класу вступити…
— Ой… Знаєш, мене взагалі нинішня ситуація з освітою просто вражає. Нам колись вистачало для школи 10 років. Тепер же 12 років у школі, потім вища освіта – бакалаври, спеціалісти (вдумайся, два рази в один інститут вступати). Суспільство учить, по суті, людину (з дитсадочком) 25 років. Тобто чверть життя. Чи так з наших дітей вундеркіндів хочуть наробити, чи що?
— Дружина Тетяна так і займається бізнесом? (До слова, в одному з номерів “ОГО” ми розповідали про цікаву історію кохання Олега Хомича та його дружини. Вони навчалися в одному класі, але стосунки у них зав’язалися аж після здобуття вищої освіти. Одружені вони вже сім років. А свою Тетяну Олег Володимирович офіційно отримав… на Тетянин день. Саме 25 січня вони зіграли весілля – авт.).
— Так. Продовжує працювати у будівельному бізнесі. Хоча зараз, після кризи, вирішили трохи розширити сферу діяльності — зайнятися обслуговуванням автомобілів. На одному з наших об’єктів облаштуємо майданчик для автомобілістів, де й мийка буде.
— Бачу, серед підприємців — це вже тенденція: шукати нових виходів…
— Економічна ситуація до цього спонукає. От візьміть. Будівельна галузь загнулась більше, ніж на 70 відсотків, ринок звужується, а відповідно — виживає найсильніший.
— Ви не раз говорили, що у вас математичний склад розуму. І дружина у вас економіст. Син проявляє здібності до математики?
— До навчання — так J. Але ще більше проявляє здібності до танців, до музичної ритміки. Треба буде зводити його, хай спробує. А щодо науки — то сподіваюсь, хлопчина буде принаймні середньоосвічена людина, яка зможе дати раду собі. Є така думка: “Нещасливі діти, які народжуються в забезпечених сім’ях”. Тому що у них є дуже мало стимулів для роботи, для життя. У людей, які самі все здобувають в житті — більше сил та натхнення. Пам’ятаючи про це, я сподіваюсь, що син здобуде гарну освіту, виросте свідомою людиною.
— Тобто багато кишенькових грошей сину не даватимете?
— Сто відсотків. Я вважаю, що краще хай людина сама заробить. Тобто треба дати йому вудочку, а не рибу. Якщо привчити давати рибу, то коли даси вудочку — він думатиме, що ти б’єш його по спині великою залізною палицею. От така неоднозначна ситуація: з одного боку — хочеться власній дитині і допомогти, а з іншого — розумієш, що це буде тільки шкодити.

Про правильний вибір мрій
— Ви якось з особливим знанням про такі речі говорите. Також доводилось самому пробиватися у житті?
— Я виріс у бідній сім’ї. Особливо, коли прийшли “совєти” і позабирали все, що є, і половину сім’ї вислали за межі України. А я вчився з людьми із забезпечених родин. І, звісно, бували випадки, коли ти сидиш в гуртожитку над курсовими, контрольними: і над своїми, і над чужими. Тим часом, коли всі інші гуляють на дискотеках… Але зараз у свої 37 років чудово розумію, що все-таки було краще писати курсові, ніж витанцьовувати. Тому що дискотеки нікуди не дінуться…
— Тобто зараз на дискотеки ходите?
— Ходжу. Рідко, але ходжу. І з дружиною, і з друзями J.
— Я думаю, в ситуаціях, коли доводиться усього добиватися самому, мабуть, пізнаються найкращі друзі…
— Звісно, що друзі пізнаються в біді. Друзі — це така категорія, яка у гроші не переводиться. Не можна визначити, скільки коштує посмішка чи добре слово. Тому головне, щоб дружня підтримка була безкорисливою. Адже якщо вже “послуга за послугу” — це не дружба, це вже бізнес.
— Відомо, що людина, яка постійно займається розумовою працею, потребує значної психологічної розрядки…
— Для мене найкраще розвантаження — це плавання. Це — ліс. Не скажу, що фізично працюю багато. Тому що рідко вистачає часу. Але із задоволенням можу вдома щось поремонтувати: постукати, повкручувати...
— А як щодо куховарства?
— Ні, я не кулінар. Я можу зготувати хіба що декілька страв, які мені особисто дуже подобаються. І то, якщо є натхнення. Та й неперебірливий я у їжі: картопля, цибуля, сало J. Звісно, можна іноді взяти пляшку гарного французького чи грузинського вина і ананас. Але ж так не харчуватимешся кожного дня…
— А як щодо певного морального релаксу?
— Пам’ятаю, ми з мамою їздили до Євпаторії відпочивати. Мені тоді років 13-14 було. Це, може, дивно прозвучить, але коли ми гуляли з нею по парку — я зрозумів, що все в мене у житті буде добре. Головне — не бажати чогось нереального. Дуже нещасні люди, які мають телевізор з екраном, наприклад, 42 дюйми, а бажають 50 дюймів… Потрібно поста­вити чітку межу мрій, яку можна досягнути без особливих нервів. Тоді ти спокійно житимеш. Як казали класики: “Хочеш бути щасливим — просто будь ним”.