Православні церкви заговорили про об’єднання

“Дві мови. Два футбольні клуби. Два хрести цілують губи”. Ці рядки з пісні “ТНМК” чи не найяскравіше ілюструють ситуацію в Україні. Відновивши державність, Україна потребувала відновлення української церкви. У червні 1992 року в результаті об’єднання двох церковних груп, що виступали за незалежність від Російської православної церкви на чолі з Митрополитом Київським та всієї України Філаретом (тоді він мав такий титул в УПЦ), було утворено Українську православну церкву Київського патріархату.
Віряни виявились розділеними на прихильників “московського патріархату” та прихильників “київського патріархату”. Самі ж священики часто не визнавали “канонічність” один одного. Аби розібратись у причинах такої ситуації, варто зазирнути в минуле…

Від хреста Володимирового
У 988 році князь Володимир Великий охрестив Русь. Відтоді в Україні існувала де-факто автокефальна Київська митрополія, яка канонічно підпорядковувалася Царгородському (Константинопольському) патріарху, а її єпископ титулувався як митрополит Київський та всієї Русі. Після монголо-татарського нашестя Київ занепав. У 1300 році митрополит Київський Максим офіційно переніс митрополичу кафедру до Володимира на Клязьмі. Потім, з посиленням ролі Московського князівства, престол був перенесений до Москви, хоча владика так і залишив за собою титул Київського митрополита.
У 1458 році за допомогою царської влади відбулося розділення Московської і Київської митрополій. Канонічною територією Київської митрополії, яка продовжувала підпорядковуватися Константинопольському патріарху, була територія України, Білорусії та Литви. Але таке розділення на дві митрополії на той час не було визнано Константинопольською патріархією. Період “неканонічності” в історії РПЦ продовжувався 141 рік і завершився у 1589 році утворенням Московського патріархату, вже визнаного Константинополем.
Ситуація значно змінилася після підписання Переяславських угод. Московські владноможці були зацікавлені й у підпорядкуванні Київської митрополії Московському патріарху. В цьому підіграли тогочасні українські політики, зокрема, гетьман Іван Самойлович, який 8 липня 1685 року організував Елекційний собор з виборів Київського митрополита. На ньому єпископом був обраний Гедеон Святополк-Четвертинський з подальшим його затвердженням у Москві.
Так завершилось остаточне формування Руської православної церкви у нинішньому вигляді і кордонах. Але “українське питання” й донині є найбільшим каменем спотикання у взаєминах Вселенського та Московського Патріархів. Оскільки Вселенський Патріарх не визнає Україну частиною канонічної території Московського патріархату.
Справи нинішні
Українська православна церква у підпорядкуванні Московського патріархату є другою за кількістю вірян православною церквою на Землі – вона налічує дванадцять тисяч парафій. Першою ж є та частина Московського Патріархату, яка об’єднує православних у самій Росії та у його закордонних єпархіях – від Білорусі до Південної Америки та Японії.
Єпископи УПЦ становлять близько третини від загальної кількості членів Архієрейського Собору Руської Православної Церкви. А сама УПЦ має права як найширшої автономії. Її Синод самостійно призначає єпископів, встановлює межі єпархій, власний церковний суд. Київський митрополит за статусом, згідно статуту РПЦ, є першим після Патріарха постійним членом Священного Синоду.
Але відсутність помісного статусу не дає УПЦ офіційного права спілкуватися із повнотою вселенського православ’я поза Московським патріархатом.

Початок кінця розколу
Нещодавній візит Патріарха Московського і всієї Русі Кирила, як відзначають деякі аналітики, окрім пастирського, носив ще й свого роду превентивний характер. Гостра, силова фаза конфлікту між УПЦ та Київським патріархатами у минулому. Поступово налагоджується діалог. Спочатку між вірянами, потім між священиками, а згодом і між єпископами. Цей діалог є причиною більшого головного болю для МП, ніж силові захоплення церков і монастирів. Будь-які ознаки порозуміння між двома православними конфесіями лише збільшують авторитет православ’я в Україні і світі.
На сьогодні головною причиною, через яку Вселенський Патріарх Варфоломій Перший відмовляється розглядати можливість надання Українській православній церкві статусу помісної, є саме наявність розколу. У випадку його подолання не буде жодних канонічних та інших підстав для того, аби і надалі не визнавати православну церкву в Україні однією з церков-сестер світового православ’я.
За будь-яких обставин канонічне рішення про цей статус УПЦ прийматиметься у Києві та благословлятиметься Вселенським Патріархом.
Ще у 2005 році архієпископом Скопелоським Всеволодом, який зазначив, що Константинопольський патріархат визнає канонічну територію Московського патріархату лише в кордонах до 1686 року, тобто до приєднання до нього Київської митрополії. Неофіційно ж говорили, що Вселенський патріарх готовий прийняти під свою юрисдикцію Україну у разі об’єднання обох православних церков. Мабуть, на підтвердження своєї обіцянки, пишуть деякі інтернет-видання, Вселенський Патріарх прийняв під свою юрисдикцію закордонні єпархії УАПЦ. Нібито саме після цього активізувались “неофіційні” переговори між УПЦ та УПЦ-КП.

З Богом!
Про можливість діалогу щодо відновлення єдності православних церков України почали говорити 2004-2005 роках. Про неформальні контакти представників УПЦ та УПЦ-КП час від часу писали друковані й електронні українські ЗМІ. У публічну площину вони перейшли кілька днів тому.
Як повідомив інтернет-сайт “Українська правда” прес-секретар предстоятеля Української православної церкви протоієрей Георгій Коваленко, перша зустріч, яка мала пройти тоді ж у п’ятницю, визначить коло питань, що будуть обговорюватись на наступних нарадах.
У свою чергу, глава інформаційно-видавничого відділу Української православної церкви Київського патріархату єпископ Євстратій (Зоря) відзначив, що в УПЦ КП сподіваються, що підготовчі зустрічі будуть сприяти зближенню православних віруючих різних юрисдикцій, а також “подоланню ворожнечі між віруючими Московського та Київського патріархату, яка, на жаль, зараз існує”.
– Щоб люди, які сповідують одну православну віру, починали вчитися бачити один в одному не ворогів, а все-таки братів і сестер, – підкреслив глава інформаційно-видавничого відділу Української православної церкви Київського патріархату єпископ ЄВСТРАТІЙ. – Нехай таких, що в чомусь не є однодумцями, але сповідують одну православну віру.
Священики обох церков дуже стримані й обережні в коментарях.
– Нічого конкретного з цього питання допоки сказати не можемо, – прокоментували ситуацію в Рівненській єпархії Української православної церкви. – На даний момент все знаходиться на стадії розмов. Призначили ще одну зустріч, на якій буде обговорюватися дане питання. Щось конкретно спрогнозувати важко, проте все у руках Божих.
Однак сам факт початку публічних контактів між УПЦ та УПЦ-КП – вже неабиякий прогрес у подоланні розколу у православному середовищі України. І навіть якщо ми не побачимо швидких результатів, діалог між обома церквами є кроком до миру і злагоди в народі та крок у становленні української помісної православної церкви.
– Це знамена подія. Я вважаю, що для обох церков – це розумна лінія поведінки. Вже більше 20 років ми намагаємось знайти спільну мову. Пригадується, як колись люди прагнули об’єднатися: Акт злуки 1989 року – живий ланцюг. Тому те, що відбувається, – це неперевершено і неоціненно, – каже Митрополит Рівненський і Острозький Української православної церкви Київського патріархату владика ЄВСЕВІЙ. – На жаль, у нас на Рівненщині зв’язки між священиками обох патріархатів ще дуже слабкі.
Простим вірянам лишається лише сподіватись на милість Божу та помолитись за успішний діалог, який принесе мир і злагоду людям й, можливо, стане початком справжнього відродження України.