Продюсерський інь і янь

Про творчість
і гроші
— Звідки з’явилась ідея організувати продюсерський бізнес?
Віка: Як з’явилася ідея організовувати відпочинок інших? Коли ми побачили, наскільки примітивно це робиться. Десь років вісім тому нас попросили організувати свято. Ми спробували, і нам сподобалось. Але якби це був бізнес, хоча він не був таким ніколи, все було б зовсім по-іншому. Молодь приходить вчитися чомусь новому, новому рівню відносин. Ми з Ігорем, мабуть, більше вклали в цей продюсерський центр, ніж отримали. Це не основний наш бізнес.
— Наскільки я знаю, ви не тільки у Рівному працюєте, хоча бізнес розпочинали тут?
Віка: Загалом, ми по Україні працюємо. І на Рівне, і на Луцьк, і на Івано-Франківськ. Маємо багато приватних замовлень. А засновували справді у Рівному.
— І такі послуги популярні?
Віка: Знаєте, можу сказати, що часто нам доводиться працювати психологамиJ Тому що люди у нас запрограмовані. Їм треба пояснювати, що таке неординарність, нетиповість. Цей бізнес непрофільний. В нього лише інвестувати треба, і не тільки гроші. Це іноді такий головний біль. А оце сиджу і думаю: чи він мені потрібен?J Хоча розумію, що не змогла би без свого колективу. Це як у коханні: можливо, ти якихось речей не помічаєш, засліплений. Але не можна бути тверезим, коли ти щось творишJ “Тверезий” у нас Ігор.
Ігор: Я займаюся основними економічними, технічними питаннями. У цьому бізнесі я допомагаю.
Віка: Я так і не стала повністю бізнес-вумен. Це не моє. Але в мене є завжди кому перекритиJ З іншого боку – я як гарний продюсер – знаю, що купується і що продається, що варто змінити чи на чому закцентувати увагу.
— Пам’ятаєте якесь особливо знакове свято, яке організовували?
Віка: Пригадую, ми одного разу влаштовували весілля. Якраз того дня у нареченої був День ангела, тому її майбутній чоловік хотів зробити надзвичайно ексклюзивний сюрприз. Ми завезли його до тудії, де він записав пісню “Любимая” у своєму виконанні. З цією романтичною піснею у них пов’язане знайомство. А ще — кульки, серця, голуби… Ви б бачили, як світилися від щастя очі нареченої!..
— Все-таки, якщо продюсерство для вас неосновний бізнес, то який тоді основний?
Віка: У мене авторський курс модельєрів-конструкторів, стилістів одягу.

Про боротьбу “вогню та льоду”
— Як, до речі, ви познайомились?
Віка: Це було кохання з першого погляду.
Ігор: Якщо писати про це, то роман-газету. (Сміється.)
Віка: Я в 1997 році приїхала до Рівного в одній сукні та з двома дітьми. Я залишила все, що заробила на той час, залишила першого чоловіка і приїхала у місто, де мене ніхто не знав. Десь через рік доля звела нас з Ігорем.
Ігор: До речі, наступного дня після знайомства мені треба було їхати за кордон, але я лишився.
Віка: Відразу скажу, що стосунки – це труд. Це не було відразу гладко та красиво.
Ігор: Я не був подарунком долі, так би мовити J
Віка: Так, ми просто настільки різні. Я – холерик, вогонь, а він – суцільний лід, мовчазний такий, дуже-дуже закритий. Я іноді не розумію, як ми могли зійтися. Просто це кохання.
— Ігорю, ви пам’ятаєте, що подумали про Вікторію, коли вперше побачили?
Ігор: Та, мабуть, після першого погляду я й думати не міг хвилин 10-15. Це був такий легкий шок. Потім вже почав переварювати, що це не просто так. Перше, що я в неї запитав: “Ви звідки? Я вас знаю!” У мене справді було таке враження, що я її дуже давно знаю.
— Довго доводилось Ігорю вас добиватися?
Віка: Йому добиватися? Це мені доводилось розбивати цей лід J Просто він прекрасно розумів, що якщо він мене впустить туди (показує рукою на серце – авт.), то перевернеться все його життя. І природно, що хто ж так легко допустить революцію в собі…
Ігор: Довелося бомбу взяти в запазуху. (Сміються разом.)
Віка: Я думаю, це для чоловіка героїчний вчинок – впустити до серця жінку, а героїзм жінки – повністю довіритись чоловіку. Якщо чесно, я навіть не думала, що на мене таке почуття нахлине у такому порівняно зрілому віці.
— Ігорю, а звідки у вас такий “льодяний” характер?
Ігор: У принципі, люди вже після народження мають певні задатки. Хоча згодом все залежить від людей, які виховують. В моєму житті, на жаль, не було таких людей, які могли б виховати в мені відкритість. За наших часів було так: батьки спочатку втовкмачували тобі свої погляди на життя, свої комплекси; потім у дитячому садку, а потім у школі… І в результаті після інститутів виходили такі сірі “болванчики”. Отаких болванчиків випускали пачками.
Віка: Уточню, що це було за наших часів, зараз трохи інша ситуація.
Ігор: Саме цікаво, що оці світлі плями серед цих пачок – активно клюють.
Віка: Бачиш, Юлю, ми з Ігорем таку ситуацію по-різному вирішували. Якщо Ігор закрився в собі, то я навпаки – бунтувала. Я в 15 років пішла в життя. Поїхала вчитися до Росії.
— А на кого поїхали вчитися?
Віка: Я за спеціальністю дизайнер-стиліст одягу. Тобто з творчістю відразу пов’язала своє життя.
Ігор: Я, до речі, з творчістю теж знайомий з дитинства. Я навіть досі пам’ятаю вірш, який читав на сцені на святі 23 лютого.
Віка: Це, до слова, дата мого народження J

Про символіку в житті
— Справді? Це дуже символічно, що ми народилися в такий день з таким бійцівським характером…
Віка: Та ще й ім’я яке – Вікторія Вікторівна! Перемога! J Знаєш, коли люди прагнуть стабільності, я навпаки – починаю “хворіти”. Мені хочеться все змінити, здійснити революцію. Ігор, слава Богу, сприймає це спокійно.
— Вам, Ігорю, важко було до такої “революційної” дружини звикнути?
Ігор: Та я, мабуть, досі не звик…
Віка: (зі здивовано-жартівливим поглядом – авт.) Не може бути! Якби з ним був хтось по-спокійніше, він би з нудьги вмер J…
Ігор: Мій колишній тренер, я в минулому спортсмен, мені казав: “Мені б твій олімпійський спокій, я жив би 300 років!”. Я так глянув на нього і відповів: “Чому так мало? Більше!” J
— Яким спортом займалися?
Ігор: Різними видами. Якось так сталося, що спорт переслідує мене по життю. Кар’єру у великому спорті робити відмовився. Тому що лише шкодити своєму здоров’ю. Тепер це хворі, кульгаві люди. Тому я вирішив розвиватися всесторонньо.
Віка: Час на спортзал кожного дня у нас завжди знаходиться.
Ігор: Мої знайомі завжди кажуть, що я не виглядаю на свій вік. Набагато молодше. Я із задоволенням, до речі, пішов служити в армію. Мене нині дивують такі речі, наприклад, коли кажуть: “Армія – це два роки, вирваних із життя…” Це хороша школа виживання.

Про “повітряні ванни”
— У вас така, свого роду, “інтернаціональна” сім’я. Ігор – корінний рівнянин, Вікторія – росіянка…
Віка: Так, у мене ще досі в паспорті громадянство російське. Якщо в Ігоря істинно українське прізвище Юрчук, то в мене дівоче – Попова J
— Спільних дітей у вас немає?
Віка: Ні, але нам і моїх двох вистачає J Розумієш, Ігорю я початково поставила умову: якщо ти хочеш мене прийняти – то повинен прийняти і людей, які мені дуже близькі, яких я люблю. Це не тільки діти. Він, до речі, довго думав над цим (у Ігоря з’являється псевдообурений вираз обличчя – авт.) Але таки прийняв рішення, для себе в першу чергу, сприймати мене повністю.
— Зараз діти вже дорослі, я так розумію?
Віка: Так. Старшому Захару вже аж 27. До речі, молодший Діма дуже схожий на Ігоря. Як це не дивно. У них навіть одинакова група крові, хоча серед моїх родичів нема нікого з такою.
— Два хлопці – це, мабуть, важко в плані виховання…
Ігор: Бували, звісно, випадки, коли і з відділення міліції доводилось забирати. Але Вікторії ми нічого не говорилиJ Аби не засмучувати. Мабуть, головне – привчити жаліти жінку. Секретів особливих немає. Для того, щоб виховати двох хлопців треба, перш за все, бути самому справжнім чоловіком, бути прикладом.
Віка: Мене, наприклад, радує те, що коли Ігор приносить мені каву зранку в ліжко (не тому, що так треба, а тому, що йому хочеться), сини це бачать. Я надіюсь, так вони привчаться так ставитись до своїх дружин. Я з дитинства вчила їх готувати, прати, прибирати за собою. Щоб потім невістки не думали, яких невмілих виховала.
— Судячи з того, що доводилось з міліції забирати – хлопці ще ті шибайголови…
Віка: Не без цьогоJ Молодший, до прикладу, пішов в армію. А тепер каже, що із задоволенням ще раз пройшов би… А старшого ми взагалі “виставили за двері”. Щоб не розслаблявсяJ, щоб міг сам себе знайти та поставити у житті. Звісно, ми не кинули його нанапризволяще, допомагаємо, підтримуємо.
— Організовуючи свята для інших, як відпочиваєте самі?
Віка: Ми любимо активний відпочинок, завжди в пошуку чогось нового і незвичайного. Любимо гарні книги, поезію, театр. Любимо подорожувати на машині.
Ігор: А взагалі Віка дуже талановита людина. У неї є чудові вірші, малюнки. І взагалі все, до чого вона торкається, набуває іншої якості. Стає кращим, мабуть, як і я.
— Але все ж таки є якісь речі, які вас дратують одне в одному?
Віка: Мабуть, головне у наших стосунках – це дружба. Що б не сталося, вже не страшно. Вчора з ним говорила на тему: “Як прийде криза середнього віку – біс в ребро, сивина в бороду – що будемо робити? Яку таблетку винаходити?”J Чому часто буває, коли люди втікають з дому: на рибалку, в баню? Тому що тоскно. Тому що нема свободи. Ми ж з Ігорем навіть в одному приміщенні почуваємось вільно. Він точно знає, що мені потрібно, і навпаки. Ми навіть коли мовчимо – повітря заповнене присутністю одне одного.