УПАвші солдати

“Якби у французької армії був такий дух, як в УПА, то німецький чобіт ніколи не топтав би Францію” – ці слова належать генералу Шарлю де Голлю. А латиноамериканський революціонер Чегевара вивчав і використовував у своїй боротьбі бойовий і підпільний досвід Української Повстанської Армії. Півстоліття радянська пропаганда робила з українськіх повстанців ворогів, посібників фашизму. Майже два десятиліття українці заходу переконують, що вони герої. Розібратись в цьому не легко…

Армія в лісах
Аби спробувати розібратись в питання, ким насправді були вояки УПА, потрібно зазирнути в історію.
Перші загони під назвою УПА–“Поліська Січ” створив з вибухом Другої світової війни отаман Тарас Бульба-Боровець у районі поліського села Олевського для боротьби з більшовиками.
Восени 1942 року почали паралельно створюватися збройні загони ОУН на Поліссі й Волині, під керівництвом Степана Бандери, які теж прийняли назву Українська Повстанська Армія. Першим командиром УПА став Дмитро Клячківський (псевдонім Клим Савур), а місцем постою командування стала Костопільщина.
Творці УПА розглядали її як можливий зародок регулярної української армії. Безперечно, силою УПА було те, що вона спиралася на розгалужену мережу Організації Українських Націоналістів, яка користувалася підтримкою населення. У її створенні брали участь старшини українських військових формувань УНР, вступали люди різних політичних переконань і національностей. У 1943 році було створено окремі загони узбеків, азербайджанців, грузинів і татар, що складалися з колишніх німецьких полонених або мобілізованих німцями до допоміжної служби осіб. У період березня-квітня 1943 р. в ряди УПА переходить більше 4000 членів українських "шуцманшафтів".
На переломі 1943-44 рр. Українська Повстанська Армія була найчисленнішою за весь час свого існування, налічуючи в собі близько 40 000 осіб, у тому числі й підпільні кадри ОУН. Після закінчення Другої світової війни чисельність армії зменшилася до 20-25 тисяч осіб. Мабуть, це було пов’язане з тим, що частина вояків усвідомила: самотужки УПА не зможе перемогти СРСР і відновити державність України.
Свідомо не згадую про бої, які вели українські повстанці проти німців, поляків чи радянських військ. Саме в цих боях перемололись тисячі життів, які й досі, наче відкриті рани, болять у людських долях.
Варто лише відзначити, що за часів німецької окупації були цілі райони, які контролювались УПА і куди не наважувались поткнутись фашисти. А після приходу Червоної армії вдень була влада радянська, а вночі – українська. Так гірко жартували тоді люди. А ще, хто б що не казав, а “банда”, яка налічує десятки тисяч солдат і має підтримку населення, – це все ж таки армія.

Час збирати каміння
Українці в ті часи були, що називається, між молотом і ковадлом. З одного боку – Німеччина, з іншого – СРСР. У плани і тих, й інших не входила Україна як незалежна держава. Просто українці під час війни були під прицілом відразу кількох армій: польська Армія Крайова, німецький Вермахт, Червона армія та радянські партизани. Війна є війна, і в кожній з армій люди траплялись різні, які не гребували насильством над мирним населенням та грабунками. УПА доводилось воювати з усіма. Старі люди в селі, де пройшло дитинство, розповідали, що коли німці спалили село, населення тікало до лісу під захист “лісової армії”. Звісно, війна є війна, і в УПА були люди різні, на чиїй совісті теж невинні життя, як є вони на совісті радянських партизанів чи солдат НКВС. Не варто таврувати цілу армію словами “бандити” просто за те, що вона воювала, аби Україна була незалежною. Особливо не варто цього робити, якщо ви особисто там не були…
Коли доводиться читати в статтях, що визнання вояків УПА – це “зрада пам’яті наших дідів, які воювали з фашизмом”, відразу згадую свого діда, який пройшов війну від першого до останнього дня у лавах Червоної армії. Служив у польовій розвідці та піхоті, пережив блокадний Ленінград і повернувся живим. Частина його однолітків і рідні в ці роки була в УПА.
У старості і ті, й інші (які пережили Сибір і табори) спокійно розмовляли між собою і сиділи за одним столом. Жодного разу не доводилось чути з’ясування стосунків, хто і чому ходив у іншій військовій формі.
То чому ж сьогоднішні українці, які про ту війну знають лише з книжок і кінофільмів, стають суддями тих, хто з автоматом в руках відстоював свої погляди й переконання, воював за землю, яку він називає словом Батьківщина?

Остання еліта
Нещодавно на одному семінарі в Одесі розгорілась дискусія про національну еліту: якою вона має бути і кого можна назвати елітою? Розмова зайшла в глухий кут. Втомлені суперечкою учасники звернулись до доповідача з питанням: кого він вважає елітою? На що він (російськомовний український політолог – авт.) відповів, що: “єдиною національною державницькою елітою за останні сто років історії України була УПА. І то, на жаль, не всі. Справжня еліта – це генерал Роман Шухевич”. Коли потроху минув перший шок, учасники почали розпитувати: чому саме він, чому саме УПА? Чому не Петлюра, Грушевський, Бульба-Боровець?… Відповідь була несподіваною і простою: “Тому що для Шухевича і більшості вояків УПА інтереси України стояли вище за свої особисті. Інтереси української держави для них важили більше власного життя. Тому що кожен з них розумів – в кінці боротьби їх чекає смерть, бо цю війну вони виграти не зможуть. Але тим не менше, вони не кинули зброю, залишившись в Україні. А названі вами діячі, спокійно, або неспокійно, доживали віку за кордоном”.
Українська Повстанська Армія – це частина героїчної історії України, принаймні західної її частини. Тут вояки УПА герої, і не варто російськомовним українцям сходу чи півдня розкидатись словами “фашисти” і “зрадники”. Перед тим, як звинувачувати, запитайте себе: чи готові ви зі зброєю в руках піти на смерть за Україну? Поставте інтереси держави Україна вище своїх образ, і тоді в країні знову з’явиться еліта. Тоді виявиться, що українські солдати, навіть якщо вони носили різну форму, загинули в бою недаремно.