Михайло Заблуда: “Шапку ні перед ким не знімав і голову не схиляв”

Масштаби важливіші
за винагороду
— Михайле Васильовичу, пам’ятаєте ту мить, коли вам запропонували очолити “Рівнеазот”?
— Тоді я був психологічно готовий змінити місце роботи. На посаді директора заводу “Стіролбіотех” дійшов висновку, що підприємство не мало перспектив, які б мені хотілося. Хоч уже мав солідний вік, але прагнув реалізовувати серйозні та амбітні проекти.
Про бажання звільнитися обмовився друзям. Через два тижні мені надійшла пропозиція очолити “Рівнеазот”.
— Одразу погодилися? Чим звабили?
— Я ніколи не ставив питання про матеріальну винагороду на перший план, коли змінював роботу. Мене в першу чергу цікавило, як завод планують далі розвивати.
— Які вимоги перед вами поставили?
— Підприємство мало не опуститися нижче свого рівня, а за можливості — його підняти. Тоді ще не існувало перспективного плану розвитку “Рівнеазоту”. Натомість відчувався брак оборотних коштів, нависла загроза припинення газопостачання. Я мав власний план подальшого розвитку підприємства, мені було цікаво його втілити. Тоді я ще не знав, що Дмитро Фірташ стане цілковитим власником заводу, бо частина акцій належала державі.
— Як вам з ним працюється?
— Нормально. Якби завод не відчував такого впливу політики, як це було до 2007 року, то ми могли б втілити в життя досить амбітні плани. Адже всі наші обґрунтовані пропозиції завжди приймалися, на це виділяли кошти. Від заводу лише вимагали якісно все виконати, але з цим ніколи не було проблем. З власником ми бачимося рідко, два-три рази на рік на великих нарадах.
— У чому основна складність управління таким гігантом?
— Сьогодні головна проблема — нестача кадрів. У решті питань мені зрозуміло, як діяти.

Завжди прагне перемог
— Чому стали керівником? Що вами рухає?
— У кожної людини існують амбіції, бажання самоствердитися, зробити щось таке, аби потім себе поважати. Багато хто вихваляється патріотизмом, але він полягає в здатності створювати матеріальні блага. Я, наприклад, це роблю, а балакуни навпаки заважають Україні.
Кожна особистість має бути самодостатньою та впевненою. Якщо ти себе так сприймаєш, то й інші поважатимуть. У мене від природи лідерські здібності. Завжди хотів вигравати, бути активним. Знав, що для цього необхідно мати певний рівень вмінь та навичок. Скільки себе пам’ятаю, постійно працював. Хоча за натурою лінивий, але це приховую.
— Яким керівником себе вважаєте?
— Вимогливим і справедливим.
— Маєте особистий секрет управління людьми?
— Ще в молодості зрозумів, що не зразу матиму відповідальну та цікаву роботу. Після інституту починав працювати інженером підприємства з пуску теплових станцій. У 1976 році перейшов у хімічну галузь, бо хотілося чогось вагомішого. На “Стиролі” якраз розпочалося розширення виробництва, запуск нових цехів. На цьому підприємстві пройшов шлях від простого робітника до керівника.
Взагалі-то мені подобається, коли люди працюють самостійно. Іноді я спеціально провокую суперечку серед технічних спеціалістів, щоб побачити рівень кожного та одержати максимум пропозицій, як вирішити те чи інше питання. Втім, коли визначаюся, то вимагаю його виконання.
— До вас на прийом легко потрапити простому працівнику?
— Не бачу в цьому перешкод, бо ні перед ким не зачиняю двері. Також нікого з підлеглих не обманюю, а кажу те, що є. Не схильний роздавати обіцянок, бо їх треба виконувати.
Коли працівник намагається перекласти свою відповідальність на іншого, то одразу це припиняю. Намагаюся показати, що так діяти не слід. Якщо людина цього не розуміє, з таким спеціалістом прощаємося.

Проблемам звик запобігати
— Який ваш успіх в житті, яким найбільше пишаєтеся?
— Я занадто самокритичний. Чим був задоволений вчора, сьогодні хочу досягнути більшого. За все життя двічі траплялися ситуації, коли доводилося знаходити складні технічні рішенні, які здавалися нереальними. Зокрема, два тижні не могли запустити завод. Зрештою, знайшли причину. Тоді відчув велике задоволення.
— Пригадуєте найбільшу невдачу?
— Моя кар’єра постійно рухалася вгору. Можливо, кут підйому не завжди був високим. Пригадую один випадок, коли звільнився з посади заступника головного інженера та пішов працювати начальником цеху. Так вирішив, бо моя позиція не співпадала з поглядами керівництва.
— Як переживаєте складні життєві моменти?
— Я їх не люблю, тому стараюся запобігти цьому. Щоб виправити проблему, треба титанічні зусилля. Тому в мене існує правило: “предупредить, а не усугубить”. Коли щось таки трапляється, концентрую фізичні та психічні зусилля, щоб змінити становище на краще.
— Що, на ваш погляд, вмієте робити найкраще?
— Думаю, керувати заводом.
— На території заводу, навіть у зупинених цехах, панує порядок. Ви з дитинства педантичний?
— Ні в якому разі. Я ніколи ним не був. Подивіться на мій стіл (на ньому багато паперів, папок, — авт.). Я два місяці планую все зібрати та викинути, але шкода втрачати цікаву інформацію.
У житті має бути порядок, і до нього себе намагався привчити. Іноді дозволяю собі неадекватні кроки в цьому плані. У педантів усе одноманітно. Я не проти фантазії працівників, аби вона йшла на користь заводу. Спочатку, коли починали розбирати на заводі завали, то багато хто обурювався. Тепер на підприємство любо глянути.

“Зі мною жити нелегко”
— Звідки берете сили для роботи?
— Зараз використовую запас, який одержав у молодості. З малих років дружив зі спортом, з усіма рухливими іграми. Досі відчуваю той резерв.
— На що вам бракує часу?
— Найбільший мінус прожитих років у тому, що все життя віддав роботі. Іноді від цього менше уваги приділяв собі чи сім’ї. Для такої непосидючої людини як я найголовніше добре спланувати свій відпочинок. Адже вільний час часто стає проблемою, бо через 15 хвилин дозвілля вже починаю шукати собі заняття.
Пам’ятаю, як в молодості директор заводу у вихідні проводив збори. Я часто про себе говорив, чому йому не сидиться вдома. Тепер ловлю себе на цьому. От прокинулися в неділю, поснідали, а дружина запитує: “Які сьогодні плани на день?”. “Я зараз на завод поїду”, — відповідаю. Приїхав і побачив одну проблему, іншу... Тоді згадую того керівника. Утім, розумію — це особливість людини, яка своє життя чомусь присвятила. Дійшов висновку, що відпочинок легко організувати, коли поруч друзі.
— А хто ваші друзі?
— Називати людей друзями направо та наліво не варто. Такі стосунки формуються на початковій стадії життя. Якщо залишаються, то на все життя. Я себе вважаю неконфліктною людиною. Проте у мене часто проявляється вимогливість. Також не люблю хамів і непорядних людей.
— Розкажіть про свою сім’ю.
— Вона в мене хороша. Думаю, що близькі також так вважають. Моментами я буваю деспотичним, хоча намагаюся бути лояльним.
— Як познайомилися з дружиною?
— У студентській аудиторії. Відтоді постійно разом, про що ні разу не шкодував. Іноді дивуюся, як Галина мене терпить, бо в мене купа недоліків. Розумію, що зі мною жити нелегко. Хоча ніколи не виникало серйозних сімейних проблем. Нині Галина Олексіївна вже на пенсії.
— Мені розповідали, що у вас дві доньки.
— Так, старша Юлія живе з нами. Вона за покликанням, як матір, педагог, тому закінчила інститут іноземних мов. Але в школі вона не працювала. Я переконав, що туди на роботу йти не варто. Тому здобула економічну освіту, працювала в банку. Нині займається особистими справами. Менша дочка — юрист, живе в Києві.
— Вдома ви теж начальник?
— Іноді проявляється, але намагаюся здалека критикувати близьких. Тоді мені дають лопату, щоб виконав якусь роботу на подвір’ї (сміється — авт.).

“Багато упустив у житті сім’ї”
— З яким настроєм зустрічаєте ювілей?
— На душі якась печаль, бо розумієш — час невблаганно біжить. Добре те, що попереду безкінечна активна робота з реалізації потужних програм і планів у виробничій та сімейній сферах.
— Плануєте йти на пен­сію?
— Поки ні, але час все одно візьме своє. Перед ювілеєм думки про це з’являються, але в майбутнє дивлюся з оптимізмом.
— Як збираєтеся святкувати?
— Традиційно. Хто приїде з вітаннями, поспілкуюся з ним. Увечері — разом з сім’єю та з частиною колективу, бо вважаю себе командною людиною.
— Що чекаєте у подарунок?
— Якісь речі для мене не головні. Чекаю на гарне спілкування. Шкода, що через епідемію грипу чимало друзів захворіли.
— Якщо підсумувати прожиті роки, чого хочете ще досягнути?
— Повернути час назад і щось змінити в минулому не маю бажання. У житті все склалося так, як мало бути.
— На початку інтерв’ю казали, що треба так прожити, аби було не соромно. У вас таке відчуття виникає?
— Я ні перед ким не знімав шапку та не схиляв голову. Завжди всіх поважав і відстоював свою позицію. Життєвий досвід показав, що мої опоненти це зрозуміли. Думаю, що іноді мало уваги приділяв сім’ї. Це напевно тому, що постійно жив з відчуттям швидкоплинності: чим би не займався, вважав непостійним. Тому чимало у житті сім’ї упустив.