Олександр Нестерук хоче відкрити благодійний фонд

“Мені
не соромно дивитися людям в очі”
– Нещодавно ви повернулися з Європи, де були учасником навчальної програми з європейської інтеграції. Що корисного взяли з цієї поїздки?
– Навчально-ознайомчий візит до Ради Європи ор­ганізували через представників місцевого самоврядування у кожному регіоні. Мета – сприяння європейської ін­теграції України на регіональному рівні. Це була вже моя третя поїздка. Цікава й динамічна за насиченістю програма – відвідування самої Ради Європи, слухання Європейського суду у справах людини, також ми мали змогу побувати у Венеції, Італії, Австрії, Угорщині. Ма­льовничий переїзд через Альпи вразив усіх учасників навчальної програми. Ми ознайомилися з пріоритетами, принципами та методами ді­яльності Конгресу місцевих і регіональних влад Ради Європи та іншими структурованими інститутами з метою підвищення спроможності місцевого самоврядування до інтеграції у світову та європейську спільноту.
– Ви депутат Рівнеради. Не секрет, що у політику йдуть, аби лобіювати інтереси власного бізнесу. А що вас спонукало вийти на політичну арену?
– Політикою я цікавлюся з 1999 року, але не завжди доводилося зустрічатися із тими людьми, з якими спілкуюся і працюю сьогодні. Перша спроба була у 2002 році за мажоритарним списком певного округу, проте я не потрапив до Рівнеради, недобравши декілька голосів. Але це аж ніяк не зупинило мене, а скоріше навпаки – стало певним стимулом. І вже у 2006 році я пройшов на чергових виборах до місцевих рад, уже будучи членом політичної партії “Батьківщина”, яку сьогодні представляє наш прем’єр-міністр Юлія Ти­мошенко.
– Ви відчуваєте відповідальність перед своїми виборцями кожного разу, як робите щось у Рівнераді? Адже вони обирають за списками, а судять по справах.
– На сьогоднішній день мені не соромно дивитися людям в очі. Тому що, за певний період часу свого де­путатства, принаймні по дільниці, яка закріплена за мною, було зроблено чимало хорошого й корисного для людей завдяки депутат­ському корпусу й мені у то­му числі. Прибудинкова територія заасфальтована, відновлено роботу ліфтів, у яких закінчився термін експлуатації, відремонтували дах, створили дитячі майданчики та ін. І тепер я можу з певною гордістю говорити про виконану роботу. Коли люди звертаються до мене, я завжди прагну допомогти. Адже питання і проблеми є різні: якісь – глобальні, а є – побутового, буденного характеру, проте не менш важливі, а інколи й життєво необхідні, як-от трубу замінити чи відремонтувати дах, що протікає.
– Можливо, відкриєте на­шим читачам завісу над тим, які відносини у депутатів міської ради поза сесіями?
– Звичайно, є певні політичні справи, які ти як депутат і політик на місцевому рівні маєш захищати. Але це політика, і тут вже ніде подітися. А стосунки з деякими представниками різних політичних сил у повсякденному житті у нас дуже хороші. І я впевнений, що люди, з якими я мав справу, те ж саме скажуть і на мою адресу.
– Ви здобуваєте дві вищі освіти – юридичну та економічну. Для чого вам це потрібно?
– Напевно, у першу чергу я це роблю для власного розвитку. Буває інколи дуже прикро, коли депутат після зачитання проекту рішення ставить елементарне питання, яке не має ніякого відношення до даного проекту рішення. Тому не хо­четься виглядати некомпетентним, перш за все як де­путат. Юриспруденція та економіка у житті завжди знадобиться, адже ці знання допоможуть мені реагувати на певні ситуації у правильному напрямку.
“Батько” рівненського авторинку
– Вас часто називають засновником і “батьком” рівненського авторинку. З чим це пов’язано?
– Ну це звісно перебільшення. Я просто відновив рівненський авторинок, адже він у 1992 році був одним із найкращих. Але так сталося, що він перемістився у Любомирку. Минув певний час, і у 2002 році до мене звернулися декілька підприємців, які власне займалися автомобільним ринком, із пропозицією повернути ринок у Рівне. Тоді директором ще була Тамара Петрівна Онищенко, і саме за її згодою і підтримкою нам вдалося здійснити за­думане. Була проведена потужна рекламна кампанія в усіх провідних ЗМІ міста, і особисто я доклав до цього максимум зусиль. У січні 2003 року автомобільний ринок Рівного, через 10 років, відновив свою роботу.
– Рік тому ви говорили, що хочете створити у Рівному авторинок на зразок Німеччини чи Польщі...
– Уся справа у відведенні землі під цільове викори­стання. По-перше, у місті її дуже мало, напевно, у цій ситуації варто скликати якісь громадські слухання. Проте, на моє глибоке переконання, рано чи пізно ми все-таки прийдемо до цього і створимо такі майданчики. Нехай вони будуть невеликими, на зразок європейських “auto-house”, я поясню – це приватний будинок із невеликою прилеглою ділянкою, на яких розташовані автомобілі для продажу.
Рівненський меценат прагне відкрити власний благодійний фонд
– Ви багато зробили для розвитку дитячо-юнацького спорту у нашому місті. Були меценатом не одного спортивного турніру. Що плануєте робити далі?
– Пріоритетним на сьогодні є бажання займатися благодійністю. Я виступив меценатом не одного футбольного турніру: “Шкіряний м’яч”, “Кубок майбутніх Чемпіонів”. Саме за цей проект я був нагороджений на номінацію “Гордість міста” – як найкраща благодійна акція. Обласна й міська федерація футболу подала мою кандидатуру на національний конкурс “Благодійник 2009 року”. У подальшому у мене в планах – створення за підтримки тренерів футбольний клуб із символічною назвою “Авангард”. Цей клуб буде на базі 26 школи, яка власне спеціалізується з футболу. Я прагну, аби футбол у нас розвивався, адже ми вже маємо певні досягнення й діти у нас талановиті. А ще хочу відкрити вам маленьку таємницю, на свій день народження планую заснувати благодійний фонд, який сприятиме розвитку дитячо-юнацького спорту у різних напрямках. Можливо, також надаватиметься допомога дітям-сиротам та діткам із певними вадами здоров’я.
– Ви часто витрачаєте власні кошти на подібного ро­ду проекти? Чому?
– Витрачаю власні кошти, тому що процедура отримання коштів з бюджету, щоб зробити щось цікаве і потрібне для наших діток, виявляється інколи доволі затяжною. Це, по-перше, мо­же затягнутися у часі, а по-друге, ніколи немає сто­відсоткової упевненості у позитивному результаті. У мене дуже багато знайомих спортсменів, тренерів, які підтримують мене у цьому. Адже коли ти робиш це за свої кошти, то я вам скажу відверто, не шкода жодної ко­пійки, адже це робиться від душі. Прагнеш, аби все було якнайкраще. Навіть до вибору фарби на дитячі майданчики, які я будував за власні кошти, ми поставилися дуже відповідально. Я сам обирав фарбу і хотів, аби навіть кольорова гама радувала як дітей, так і дорослих.
Майбутня дружина відмовилась від кар’єри моделі заради кохання
– В одному зі своїх ін­тер­в’ю ви зазначали, що не­ти­повій українській зовнішності ви завдячуєте циганській крові, що у була у вашій роди­ні. Чи вплинуло це на ваш ха­рактер чи темперамент?
– Мені важко сказати, чи вплинуло це на мій характер. Проте за натурою я дуже добра людина, можливо, вигляд у мене доволі суворий, проте люди, з якими я спілкуюся, добре знають мою добру і незлопам’ятну сутність. У конфліктних ситуаціях, за­звичай, я перший іду на контакт, шукаючи певні компроміси для вирішення проблеми. Бували й ситуації, коли мені приписували і корей­ське, і монголо-татарське коріння. На все це я, звісно ж, реагую з гумором, адже головне – це внутрішній світ людини, а не її зовнішність.
– Подейкують, що історія вашого кохання була теж незвичною...
– Моя майбутня дружина жила у Росії, а до України приїздила відвідати рідних. Познайомилися, заручилися... А якось я, як зазвичай, переглядав телепередачу “Время”, і якраз розповідали про престижний московський конкурс “Міс преса 1991”. По подіуму граційно ходили вродливі дівчата, і ви навіть уявити не можете мого здивування, коли я зрозумів, що однією із тих красунь була моя Ніна. Одразу після цього конкурсу вона мені зателефонувала і сказала, що їй запропонували вигідний контракт моделі за кордоном. Єдине, що я міг їй тоді сказати, це те, що все залежить саме від неї. У той же день вона взяла квиток додому. І через кілька місяців стала моєю дружиною. Вже 19 років ми разом, у нас двоє синів. Старший, Олександр, є студентом Острозької академії, а молодший, 11-річний Євген, навчається у сьомій гімназії.
– Ви часто подорожуєте, побачили вже не одну країну. Що саме з побаченого вам сподобалося найбільше?
– Я дійсно об’їздив майже всю Європу, окрім Англії та скандинавських країн. Проте найбільш пам’ятною для мене є поїздка 1993 року у Швейцарію. Це була одна з перших таких поїздок. Ми проїхали не одну сотню кілометрів країнами Європи, кожна з яких вражала своєю неповторністю. Дуже хочемо із дружиною побувати на легендарному карнавалі в Ріо-де-Жанейро. Адже наш син шість років займався спортивно-бальними танцями і мав хороші здобутки та перспективи у цьому виді спорту, проте через травму змушений був піти. Кожного разу, відвідуючи змагання сина, із захопленням спостерігали за видовищем на паркеті. Саме тоді й виникло у нас з дружиною бажання відвідати справжній бразильський карнавал.
– Чи є у вашій сім’ї якісь традиції, притаманні саме вам? Незабаром Новий рік, як плануєте зустріти рік Тигра – у тісному сімейному колі біля традиційної ялинки чи у теплих краях?
– Особливих традицій у нас і немає. На Миколая традиційно даруємо один од­ному подарунки. Хоча діти вже й дорослі, проте приємно спостерігати, як зранку вони заглядають під подушку у пошуках подарунка. Новий рік святкуємо тільки у сімейному колі. Ця традиція у нас з’явилася одразу після одруження. Проте, мені дуже б хотілося зустріти Новий рік разом із дружиною у Парижі. Адже це справді – місто кохання.