Чоловік та жона – одна сатана

Ректор
і математик
на два виші
Вчитель — одна з професій, яку залишити поза домом, мабуть, не вдається. Це добре відчули на собі ті, у кого мама чи тато педагоги. А що ж казати, коли батьки — вчителі? Подружжя Пасічників почало працювати разом ще у 1976 році у Рівненському педагогічному інституті (нині Рівненський державний гуманітарний університет). Нині він — ректор, а вона — викладає математику і в його виші, і у РДГУ.
— Мене батьки навчили, що близькі люди мають одне про одного все знати, — зізнається професор кафедри математики та методики її викладання РДГУ Ядвіга ПАСІЧНИК. — Тому було набагато комфортніше, коли працювали з чоловіком в одному інституті. Так були в курсі всіх подій, які відбувалися в житті кожного. Тепер же, знань набагато менше, бо я три дні з ним в Острозі, три дні — у Рівному. Але все одно, хоч частково, намагаємося тримати одне одного в курсі.
І хоч разом подружжя працює три дні на тиждень, ректор Національного університету “Острозька академія” Ігор ПАСІЧНИК зізнається: побачитися на роботі вдається не завжди. Адже у кожного свої клопоти.
— Зате вдома багато говоримо, завжди знаходимо спільні теми, — продовжує Ігор Пасічник. — Говоримо про роботу, про студентів. Робота в одній сфері навіть зміцнює сім’ю. Дружина ділиться особливостями своєї праці, розповідає про захист дипломів, якщо дізнається про якісь матеріальні труднощі студентів, обов’язково говорить мені, щоб якось допоміг. Вона також набагато більше чує про проблеми викладачів. Врешті, постійно серед них, тому має більше інформації.
А ще подружжя Пасічників намагається щораз вникнути у проблеми одне одного. Пані Ядвіга навіть ображається на чоловіка, коли у відповідь чує “навіщо воно тобі треба” чи “та все нормально”. Їй це все одно, що приховувати щось важливе. Та й зустрічі на роботі подружжя навіть раде.
— Знаєте, за тільки років, що ми прожили разом у шлюбі, бачити одне одного і вдома, і на роботі зовсім нескладно, навіть приємно, — зізнається Ігор Пасічник.

Анестезіолог й акушер-гінеколог
Ця пара добре знає, звідки беруться діти. Адже він — головний лікар обласної дитячої лікарні, а вона — акушер-гінеколог Рівненського обласного перинатального центру. Подружжя у білих халатах пройшло рука об руку не один медичний заклад, тому нині спокійно ставиться до особливостей професії.
— У медицині інакше не можна, — каже головний лікар обласної дитячої лікарні Віталій БОЙКО. — Специфіка професії потребує й специфічного розуміння одне одного. Адже немає нормованого часу, вихідного. І у мене, і у дружини ургентна професія, тому можуть викликати коли завгодно. Є потреба до післяопераційних пацієнтів підійти увечері і на вихідних, подивитися, як вони себе почувають. Це називається “відповідальність лікаря”. Без розуміння цього нічого б не вийшло. Якби я не був лікарем, як би я міг розуміти, чого дружина кудись поїхала о десятій вечора, а приїхала о четвертій ранку? А так знаю, що всяке може бути, наприклад важкі пологи.
— Набагато легше жити, коли працюєш в одній сфері, — підтримує чоловіка акушер-гінеколог Рівненського обласного перинатального центру Світлана БОЙКО. — Не знаю чи хтось інший, не медик, витримав би такий ритм. Адже буває, і пізно затримуєшся, і їдеш кудись серед ночі.
Сьогодні Бойки працюють у різних закладах, а був час, що доводилось й на одній операції бувати.
— Коли працювали разом й іноді перетиналися, виникав певний дискомфорт, — продовжує пан Віталій. — Але треба професійно підходити до роботи. Не повинні сімейні стосунки псувати робочі відносини. Може, колеги тепер і знають, що вона моя дружина, але я не телефонував ніколи й не просив за неї. Вона сама може за себе постояти.
— Не нервувалися, коли працювали в одній лікарні, тоді просто старалися не приносити роботу додому. Бо ж робота — то є робота, а дім — то дім і сім’я. Навіть на медичні теми старалися тоді дома не говорити, це було табу. Тепер вже можемо обговорити щось, порадитися, — каже пані Світлана.
Нині ж подружжя говорить не лише про медицину, а й про виховання молодшого сина.
— У його вихованні дружина грає першу скрипку, а я допомагаю. Раджу рідко, але якщо вже даю пораду, то до неї прислухаються, — каже пан Віталій.

Сім’я у формі та погонах
Цю подружню пару в погонах поєднав порух... чарівної смугастої палички. Тоді ще зовсім “зелена” працівниця ДАІ виїхала на перше чергування.
— Тоді ми працювали на Льонокомбінатівському кільці. Листопад, дивлюсь — здалеку їдуть червоні “Жигулі”, — розповідає про першу зустріч головний спеціаліст ВЗГ УМВС України в Рівненській області Інна БЕРЕЗОВСЬКА. — Водій на мосту обганяє вантажівку і ще примудряється обігнати інший автомобіль. Подумала, оце нахабний тип. Як під’їхав ближче, побачила, що державна машина, органів внутрішніх справ. Мені не було куди діватись, бо я заздалегідь показала жест про зупинку. Відрекомендувалась, пояснила, через що зупинила, та сказала, що з нього 51 гривня штрафу (тоді штрафи оплачували порушники на місці, бо не протоколи складали, а квитанції виписували). Отак вперше Романа і побачила.
Нині ж форма та погони подружжю не заважають, навпаки дають теми для розмов. Адже кожен з них знав, на що йде.
— Я нашим шлюбом задоволена, — зізнається пані Інна. — Упродовж шести років подружнього життя ми підтримуємо одне одного, радимося, як краще вчинити в тій чи іншій ситуації. У нас спільні знайомі-міліціонери, з якими підтримуємо дружні зв’язки. У цілому, намагаємося у вільний від роботи час бути разом.
Другою половинкою у погонах задоволений і чоловік. І не просто задоволений, а вже готує й для сина долю міліціонера:
— Я не шкодую, що пов’язав своє життя із жінкою-міліціонером, — каже командир відділення автогосподарства при УМВС України в Рівненській області Роман ГУСІК. — Мені із дружиною цікаво, адже те, що ми в одній сфері працюємо, багато про що говорить. У нас є спільні інтереси. Та про роботу намагаємось вдома не говорити, адже крім цього вистачає домашніх справ. На першому місці — виховання нашого синочка Максимка. Сподіваюсь, що він продовжить нашу династію і стане відмінним працівником міліції. Час покаже…
Диригент й адміністратор одного театру
У цій парі зійшлися творча натура і скептик. Скаже­те, що ж тут дивного? І будете майже праві. Все б нічого, але працюють вони під одним дахом — дахом Рівненського обласного академічного українського музично-драматичного театру.
— Подружні пари, які працюють разом, надзвичайно щасливі, адже вони можуть бути разом і вдома, і на роботі, — переконує заступник директора Рівненського обласного академічного українського музично-драматичного театру Надія КРЕТ. — Чоловік привів мене на роботу в театр зі словами: “Оскільки ми подружжя, то скрізь маємо бути разом”. Отак живемо і працюємо вже 27 років.
— Ми вже багато років працюємо разом, я вже навіть не уявляю, як то може бути інакше, — щиро зізнається заслужений артист України, диригент оркестру Рівненського обласного академічного українського музично-драматичного театру Зиновій КРЕТ. — Вона не набридає мені ні на роботі, ні вдома. Навпаки радить, що краще треба зробити, каже, що я зробив не так.
Та й тему для розмов подружжя має завжди. Вона хоч і багатогранна, але незмінна.
— Ми завжди говоримо про театр, живемо театром, дихаємо театром, це не може набриднути, — зізнається пан Зиновій. А пані Надія з усмішкою додає: Іноді навіть вночі про нього (театр — авт.) говоримо.
Подружжя переконане, спільна робота — лише на користь. Адже поєднала таких різних людей.
— Все ж він творча людина, а я — адміністратор, — продовжує пані Надія. — Мені легше йому радити, адже він все сприймає емоційно, а я — більш скептично. Коли формую репертуар, то завжди зважаю, що ж то моєму чоловікові за тим графіком працювати.
Та й сам Зиновій Крет підтверджує: добре, що дружина не актриса і не музикант:
— Навіть не знаю, чи хотілося б, щоб дружина була актрисою. Вже так звик. Я дуже хвилювався, як це дочка гратиме, коли я диригуватиму. І тепер щоразу хвилююся, як вона на сцену виходить. Раніше дружина тільки мене чекала після вистави, щоб додому разом іти, а тепер ще й дочку чекаємо.

Редактор і його права рука
У цій сім’ї двоє творчих людей, а ще вони добровільно приміряли на себе костюми “начальник — підлеглий”. І хоч впевнені, що й недоліків у такому тандемі вистачає, іншого поєднання просто не уявляють.
— Я мріяла мати чоловіка, який працював би зі мною в одній сфері, — каже керівник мультимедійного ньюзруму “Видавничого дому “ОГО” Тетяна СОЛНЦЕВА. — Завжди вважала, що у жінки-журналіста чоловік також має бути журналістом. Якщо люди працюють в одній фірмі, в одній галузі, вони завжди матимуть про що поговорити, даватимуть один одному корисні поради, будуть підтримувати й допомагати рости.
— Ми робимо спільну справу, — підтримує дружину головний редактор “Видавничого дому “ОГО” Віталій ГОЛУБЄВ. — Розуміємо специфіку та важливість то­го, чим займається кожен із нас. Саме тому не виникає питань, приміром, що за ін­терв’ю може бути о восьмій вечора або навіщо виходити на роботу в неділю. Мені як людині інтелектуальній, творчій, яка живе переважно роботою, навчальною та громадською діяльністю, важливо, аби люди, які поруч, розуміли, чим ти займаєшся. Не кожна жінка усвідомить, приміром, наскільки важливою справою для чоловіка може бути написання книжки. У моєму випадку це є, і це — супер.
Але не все так ідеально. Подружжя зізнається: бачити одне одного і на роботі, і вдома не так вже й легко, та й керівна посада накладає свої відбитки на сімейні стосунки.
— Важко постійно бачити чоловіка і на роботі, і вдома, — каже пані Тетяна. — І хоч намагаємося розмежовувати сім’ю та роботу, теми для обговорення здебільшого пов’язані з тим, що ми разом працюємо.
— Треба зізнатися, що у таких відносинах, як наші, втрачається елемент новизни: велика частина життя відбувається ніби “за склом”, — додає пан Віталій. — Ще одна складність — стосунки “керівник — підлеглий”. Звісно, що з підлеглим-дружиною не поговориш так, як зі сторонньою людиною, та й із керівником-чоловіком — також.
Щоправда, і вихід із цих ситуацій чоловік з дружиною знайшли кожен свій. Так, редактор тішиться, що працює з дружиною в різних офісах і має різне коло щоденних функцій. А вона — що відпочиває окремо від чоловіка.
— З часом приходить розуміння, що є певна “спільна” територія інтересів і життєвих цінностей, а є речі, які вирізняють кожного з нас, такі собі “фішки”, — констатує пан Віталій.