Смак зимової Польщі

Рівненський “слід” у польській глибинці
Поляки, як на мене, дуже весела нація. Щирий сміх тут на кожному кроці. Обличчя людей відкриті й усміхнені. Вони більше зосереджені на власних турботах, ніж на загальнодержавних. Поляки зовсім не цікавляться політикою. Щоправда, коли дізнавалися, що я українка, питали, хто у нас буде президентом. Про польського ж – ані слова.

Приклад аполітичності — два Володимири, з якими познайомилася у Польщі. Друзі залишили Рівненщину 17 років тому (утім, досі є громадянами України). Обидва у 2004-му їздили зі свого містечка Керножа голосувати “за Ющенка” у Варшаву. Цьогоріч, певно, не братимуть участі у волевиявленні – бо нині вже “нецікаво”. Робота у школі, налагоджений побут і родини – важливіші за політичні чвари.

“Взяли дипломи Рівненського педуніверситету, зубні щітки, сіли в потяг та поїхали”, – згадує один з друзів. Інший додає, що перспектив на батьківщині тоді не було. У Польщі ж їх­нє знання англійської знадобилося – влаштувалися у школу; вчителюють і нині. Чоловіки утворили родини, виховують дітей. В Україні бувають нечасто.

“Ностальгія перший, дру­гий, четвертий рік, а по­тім – яка різниця, де жити. Тут друзі, родина, робота, до батьків часом тягне, сина від першого шлюбу побачити, але не більше”, – розповідає один із Володимирів.

Другий Володимир каже, що в Польщі вже “пустив коріння”. “Коли їду до України, не відчуваю себе вже як удома. Там я жив 23 роки в місті, а тут інше, більш спокійне життя, та й світо­гляд уже змінився”, – говорить він.

Його дружина Урсула за­уважує, що на батьківщи­ні чоловіка їй видається, ніби потрапила у дитинство: “Ваші села зараз виглядають так, як 25 років тому у нас”.

І все ж про місто, де народився, Володя не забув. Чоловік збирає світлини та листівки з зображенням рідного міста. На них довоєнне Рівне, переважно таке, як було на початку минулого століття. Є і більш сучасні фото.

“Він усю зарплатню на це хобі витрачає”, – жартує Урсула.

Смак Речі Посполитої
Не розповісти про польську кухню просто не можу. Сніданки у готелях — несмачні. Весь час ковбаса, твердий сир, варені яйця, помідор, солоний огірок, сир із варенням чи мюслі, чай або кава. Після повернення в Україну на ці продукти не хотілося дивитися.

Натомість у рестораціях та кав’ярнях їжа надзвичайно смачна. Порції скрізь дуже великі. Коли офіціант подає страву, виникає думка, що цього аж ніяк не з’їсти. Однак варто лише скуштувати – і вже не зупинишся.

Одна з традиційних страв – журек. Цю “зупу” готують на заквасці з житнього борошна, тож вона дещо кислувата на смак. Кажуть, що жур добре рятує від похмілля. На щастя, перевірити нагоди не було.

Куштувати ж польський борщ не раджу. На відміну від наваристого українського, поляки подають “водичку з буряком”.
До речі, на аперитив у Польщі пропонують смалець зі шкварками – мастиш його на хліб і заїдаєш солоним огірком.

Замовляючи другу страву, не ризикуйте самотужки подолати голонку – свину рульку. Величезний шмат м’яса на кістці подужає хіба що компанія.

Не можна поїхати з Польщі, не спробувавши біґос. На вигляд він не дуже апетитний. Але капуста із різними видами м’яса, копченнями та всілякими спеціями смакує неперевершено.
Про каву, тістечка, цукерки й десерти навіть і не кажу. Бо без цього також немає Польщі. Тільки дивуєшся, як із цією смакотою поляки не гладшають.

“Подарунок “совєтів” хочуть знести
Перше, що впало мені в очі у Польщі, коли виходила з варшавського вокзалу, – будівля Палацу культури та науки. Він схожий на так звані “сталінські висотки”. Збудований за радянські кошти за проектом “совєцкого” архітектора радянськими же будівельниками. Цей “подарунок “совєтів” дуже дратує поляків. Деякі активісти пропонують знести будівлю – аби ніщо не нагадувало про “дружбу” з СРСР. Однак поки що влада руку на Палац не підняла.

На його 30-му поверсі оглядовий майданчик, з якого можна роздивитись все “серце Польщі”. На жаль, у нас не стало часу на підкорення будівлі.

Кілька хвилин пішки – й опиняєшся на мініатюрній площі Генерала де Голля, де машини рухаються по колу, в центрі якого височіє… величезна пальма. Картинка сюрреалістична. Утім, тропічне дерево виявляється штучним. Наша перекладач пані Данута каже, що у Варшаві небагато зелені, тож у такий спосіб столицю намагаються прикрасити.

Іще кілька кроків, і знову здивування – охайненька ба­буся продає хустки прямо з тротуару. Легкий шок – невже і тут стихійна торгівля? Остаточно мене добивають переповнені сміттєві контейнери у внутрішньому дворику будинку на вулиці Новий Світ, у яких порсається бомж, та обмальовані стіни під’їзду. Проте, виявилося, що така картина – виняток.
Вразили мене у Варшаві дороги. Вони... рівні! з ідеально зробленою розміткою (в Україні “зебри” подекуди зникають вже після першого дощу). Також дуже багато знаків, світлофорів. Усе за­для комфорту і безпеки водіїв. (До речі, праву смугу дороги відведено для громадського транспорту, про що свідчить відповідний напис.)

У фаворі у Варшаві й велосипедисти. Для них на всіх тротуарах є червоні доріжки. Одна з моїх колег подумала, що це для пішоходів, рушила по ній і ледь не потрапила під двоколісний транспорт.

Пересуватися столицею Польщі автобусами – одне задоволення. На кожній зупинці ретельно прописано маршрут, зупинки та розклад руху кожного автобуса. У транспорті на одному з вікон теж схема і назви зупинок. Їх дублюють при наближенні до них на електронному табло. Заблукати важко.

Іще у Варшаві, окрім автобусів, трамваїв і тролейбусів, є метро. Гілка лише одна, а станції, порівняно з Києвом, не глибокі. Головна ж відмінність варшавського метро – станції обладнані ліфтами для інвалідів. Цікаво, що квиток, як і всюди у Європі, на всі види транспорту єдиний.

Рояль й архітектурний оркестр
Однак познайомитися з містом можна лише гуляючи його вулицями. Оскільки ча­су для екскурсій було небагато, вирішила відвідати так зване Старе місто. Ця назва символічна – якщо придивлятися уважно, то помічаєш, що будівлі у цьому районі не такі вже й давні. Однак полякам дивним чином вдалося вдихнути у кам’яниці, відбудовані у повоєнні роки (після Другої світової велика частина Варшави була зруйнована), дух історії. Може задля цього надто прискіпливо відтворювали ескізи XIII-XVIII ст. А може, недобре збу­дували й нині обшарпані будівлі мають вигляд дуже давніх...

…Блукати вузеньким вуличками з бруківкою можна годинами, роздивляючись костьоли, фасади будиночків, які, ніби міцно обіймаючись, стоять дуже щільно. Наразі це обов’язковий пункт екскурсійної програми для туристів. Утім, колись тут вирувало зовсім інше життя, притаманне будь-якому середньовічному місту. На Ринковій площі, наприклад, жваво торгувалися, намагаючись вигідно продати свій товар, тут же відбувалися страти. На вулиці Пивній, наприклад, були сховища для зерна, на Пекарській без упину працювали млини, а на Новомейській мешкали заможні ремісники.

Цікава деталь – у ті часи на будівлях не було номерів, тому вони або мали назву за якоюсь особливістю, на­приклад, за кованими фігурами чи скульптурами, що прикрашали фасади (“Під левом”, “Під фортуною”), або мали імена власників (Ключниківський дім). Таку ж особливість мають і деякі будинки у Львові, які крім сучасних номерів лишили собі і стару назву, наприклад, “Під левом”.

Біля барбакану (сторожової вежі) можна накупити різних сувенірів, щедро викладених на ятках. А потім спустися вниз вулицею і роздивитися Старе місто знизу. Як на долоні, залишки фортечних стін, дорогою трапляється найвужча вуличка Варшави і пам’ятник невідомому велетню, що тримає в руках брилу.

На Замковій площі розміщується Королівський замок. Перед тим, як постати прекрасною будівлею в стилі бароко, він був дерев’яною фортецею мазовецьких кня­зів. Нині же замок вражає розмахом та величчю і зберігає в своїх залах безцінні витвори мистецтва і предмети культури минулого.

Уже після відвідин замку на мене чекало найбільше враження. Здалося, що площа і навколишні будинки ніби грають на невидимому інструменті – ніжна мелодія пливла у повітрі. Утім, музика виявилася цілком реальною. Біля підніжжя 20-метрової колони, що вінчає фігура короля Сигізмунда III, – справжній рояль. Звичайно одягнений чоловік грає знайомі мелодії — щось із “Бітлз”, якусь пісню Елтона Джона. Заворожені перехожі слухають і фотографують. Йти зовсім не хочеться.

На щастя, шматочок цієї музики у виконанні Арне Шмітта можна взяти з собою. На роялі лежать диски, а поруч – коробка для грошей. Музикант просить за диск 30 злотих, але можна вкинути і менше. Арне уже кілька років подорожує містами Європи і грає людям свою музику.