У післявиборчому житті здоровий прагматизм знадобиться нам більше, ніж завищені очікування

Кандидатів обирали як шампунь

Пригадую свої відчуття щодо подій у країні за останні п’ять років. Намагаюсь описати їх кількома словами. Виходить така собі крива з трьома точками: оптимізм – песимізм – прагматизм. Скорочено – ОПП! Тобто впали, піднялись – і побігали-пострибали далі. Роздивились навколо, зорієнтувались у ситуації, оцінили можливості та ризики, вибрали напрямок руху, прикинули, що в наших силах, а що змінити не можемо й мусимо сприйняти як погоду – і вперед. Саме така позиція, як на мене, – найперспективніша на сьогодні. Без зайвих очікувань з простягнутою рукою перед політиками – але і без трагічного схиляння голови. Скоріше – з уважним, зосередженим поглядом. Як­що згадати, що надворі рік Тигра, – то це така собі поза тигра перед стрибком. Все бачу, все чую, відслідковую ситуацію, реагую, дію – і маю здобич. Тобто – досягаю цілей. А не чекаю, що хтось мені її принесе, не смокчу лапу в барлозі й не вию на Місяць. Не вию – а дію.
Оптимізм, притаманний багатьом із нас п’ять років тому, – був, напевно, аж занадто великим. Це тепер із відстані добре видно, бо заднім числом, як відомо, всі ми розумні. Розчаровуватись було особливо боляче, бо надто зачарувались. Виявилось, що не все виглядає так, як здавалося з початку. Песимізм став упевнено брати гору.
З цього приводу пригадую дані соцопитувань, які нещодавно вивчав. Кількість тих, хто вважає, що події в Україні розвиваються швидше в невірному напрямку, аніж у вірному, почала зростати (а кількість оптимістів – відповідно, зменшуватись) приблизно наприкінці першого року правління Віктора Ющенка. Десь так після скандальної заяви Зінченка і відставки уряду Тимошенко у вересні 2005-го. Типова реакція багатьох: “Виявляється, всі вони однакові”. Поступово ставало зрозумілим: а там, “нагорі”, і не налаштовані всерйоз щось змінювати. Їм і так комфортно – без нас. Точніше, без виконання того, що вони нам наобіцяли, або того, що ми вирішили собі асоціювати з ними.
Далі кількість оптимістів лише зменшувалась, песи­містів – тільки зростала. “Дно” песимізму – кінець 2008 – початок 2009: нас тоді настільки зазомбували розмовами про кризу, що багато хто в неї справді повірив. Особливо – скажу справедливості заради – той, хто через кризу втратив роботу, змушений був закрити бізнес або позбувся можливості сплачувати кредит. Проте катастрофи загалом не сталося, і крива оптимізму знову поповзла вгору, але черепашачими темпами. У підсумку, наприкінці терміну повноважень поки що чинного Президента кількість впевнених у правильному напрямку розвитку подій приблизно дорівнювала рейтингу Гаранта. Тобто перебувала ще не в межах статистичної похибки, але доволі близько до них. Як мовиться, приїхали, злазьте.
Десь поруч зі зростанням песимізму щодо сценарію розвитку подій в Україні – інший популярний настрій: “Ми окремо – держава (влада) окремо”. Мовляв, нехай там собі бавляться. Щоб я за них ще раз на майдан вийшов – та ніколи в житті! Хай там собі роблять що хочуть – аби жити не заважали. Все одно працюємо і якось викручуємось скоріше не “завдяки”, а “всупереч”.
У цьому контексті цілком логічною є “віртуальність” цьогорічних виборів: політики – герої телешоу, по країні роз’їжджає зіркова “агітбригада”, до якої регулярно приєднується на сцені кандидатка в Президенти, Її Величність Картинка “править бал”. Не маєш доступу до телевізора – не маєш рейтингу. Вибори ніби перемістились у телеприймач. Таке собі реаліті-шоу “Президент-2010”. Про які програми кандидатів говорите, про яку дискусію – хто ті програми читав, хто їм вірить? Обирали, за великим рахунком, картинку, ніби як шампунь – який гарніше розрекламували. Ніхто ж не вчитується в його складники, правда?
І така віртуальність вибору цілком вписується у відчуття “окремішності” від держави, про яке писав вище. Як на мене, у цьому настрої, у цьому відчутті – нічого нового: за часів Кучми теж багато хто так думав. Потім настав короткий період оптимізму, про який я вже писав, – і знову розмежування: “ми” та “вони”.
Добре це чи погано? Добре у плані того, що ми навчились будувати свою діяльність, своє життя окремо від політиків. Погано у плані того, що відчуття “окремішності” породжує інше – “від нас усе одно нічого не залежить”.
Якщо ви живете виключно на пенсію – можливо, це справді так. І тоді головним у вашому виборі стає для вас те, хто з кандидатів додасть до неї 50 чи 100 гривень або принаймні пообіцяє це зробити. (Хоча й серед пенсіонерів далеко не кожен думає саме так). Але більшість читачів цієї статті – набагато соціально активніші люди. Ми звикли розраховувати на себе й не довіряти політикам. Які, за великим рахунком, усі однакові або майже однакові. Можливо, саме тому Київ особливо не відрізняється активністю виборців (Майдан не враховуємо, це окрема історія) – надто багато людей тим чи іншим чином, прямо або опосередковано, “крутяться” біля влади та політиків і чудово усвідомлюють, що особливої різниці між ними немає – то навіщо ж заламувати руки в надмірних очікуваннях? Чи не краще, знову ж таки, знайти рукам інше застосування – не заламування і не опускання, а засукання рукавів. Щоб не намагатись змінити весь світ – а спробувати змінити на краще себе і робити щось хороше для тих, хто поруч. Пам’ятаючи, що доля України – це сума наших доль, вибір України – сума наших виборів. І вибір раз на п’ять років із бюлетенем біля скриньки – це тільки маленька часточка великої кількості виборів, які щодня підкидає нам життя. А Україна – не щось далеке, загальне й абстрактне. Це ми і є – Україна.

Червоний, жовтий, “інший”

Тепер – про сценарій на 7 лютого. Більшість із нас звикли мислити в двополярній системі: біле – чорне, наші – не наші, або – або. Зрозуміти, що справжнє життя – багатше за штучно обмежений вибір із двох альтернатив, просто: якщо ви жінка – згадайте, скільки ви здатні розрізнити відтінків того ж чорного (або синього). Якщо чоловік – запитайте про це у знайомих жінок, вони відкриють вам очі.
Штучно заганяти себе в парадигму “або – або” – це уподібнюватись до мешканця племені, у мові якого є лише три слова для позначення кольорів – “червоний”, “жовтий” та “інший”. Кажуть, такі справді мешкають десь у джунглях Америки. Так у них хоча б “інший” є! Тому мене дивує, коли чую розмови: “То за Януковича чи за Юлю голосувати? Щось вони мені обидва якось так не дуже... Ось питання з питань!”
Як на мене, маємо як мінімум чотири варіанти дій: за Януковича, за Тимошенко, проти обох, та – не піти на вибори взагалі. І кожен із цих варіантів є проявом власної позиції, кожен має плюси і мінуси та можливі наслідки, кожен можна логічно пояснити.
До слова, відсутність рішення – іноді найкраще рішення певної проблеми. І щось у досвіді минулого підказує мені, що кількість ситуацій, де краще нічого не робити, аніж мусово вибрати “менше з зол”, аби лише зробити бодай щось – більша, ніж нам часом здається.
І ще: розумні люди радять у відповідь на запитання, що включає в себе “або-або” шукати варіант з “і, і”. У нашому випадку – давайте шукати плюси у випадку перемоги як Януковича, так і Тимошенко. І, про всяк випадок, – у третьому: якщо в силу певних обставин на певний термін біля керма держави залишається чинний Президент.
Один з оптимістичних висновків із цьогорічних виборів – це наявність суспільного запиту на “третю силу”. Пам’ятаєте, про “червоний, жовтий та інший” кількома абзацами вище? Тігіпко, Яценюк та, меншою мірою (з огляду на набраний відсоток голосів) Гриценко – живе, реальне втілення саме цього “іншого”. Так, відсоток людей, готових обирати поза парадигмою “або – або”, – ще недостатній. Та що там, скажу відверто, – на жаль, недостатній для того, аби хтось з “інших” потіснив важковаговиків у другому турі. Але він, думаю, достатній для того, щоб всерйоз говорити про нову тенденцію в настроях людей. Зрештою, попереду – місцеві вибори. І я не здивуюсь, якщо вони лише закріплять цю тенденцію. І якщо, приміром, у Рівненській обласній раді майбутні фракції імені Яценюка та Тігіпка всерйоз впливатимуть на формування більшості. Але про це – іншим разом.

Повоювали – тепер попрацюємо

Як говорив свого часу Альберт Ейнштейн, якщо ви загубили голку в копиці сіна – ви знайдете її і заспокоїтесь. А я, казав учений, не заспокоюсь, поки не знайду також другу, третю й четверту голки. А якщо пощастить – то також п’яту і шосту. Веду до того, що після тих випробувань, які ми вже пройшли за роки незалежності, коли окремі роки можна було спокійно рахувати за два – будь-який підсумок виборів буде не тріумфом і не трагедією, а просто певним набором нових можливостей. Як для тих, хто “крутиться” біля влади, так і для тих, хто тим чи іншим чином пов’язаний – через політику, бізнес, зрештою, людські стосунки – із тими, хто “крутиться”.
Хтось говорить про розчарування і зневіру. Мовляв, люди вже не сподіваються ні на що. Я б говорив про прагматизм. Дивимось, як змінюється ситуація, які відкриваються можливості – і відповідним чином плануємо свої дії. Переміг Янукович? ОК, нам не звикати працювати з командою, що була при владі на Рівненщині до 2004-го. Тим більше, що – будемо говорити відверто – ці люди особливо нікуди й не зникали. Переможе Тимошенко? Теж варіант. Що ми, бютівців не знаємо? Залишиться Ющенко? Що ж, значить все залишається як є, гірше навряд чи буде. Ну і так далі.
А де ж “доля України”, скаже обурений читач? Що це за “кохання з розрахунку”? Стоп, а, можливо, досить вже глобальних світоглядних розмірковувань і протиставлень? Чого боятися? Україні – бути, і з Януковичем, і з Тимошенко. Переміг би Тігіпко чи Литвин – і з ними була б Україна. І з Симоненком теж була б Україна, і з Тягнибоком, і з Противсіхом Україна нікуди б не поділася. Бо Україна – це не ВОНА чи ВІН – це ми.
Багато хто усвідомив це на Майдані у 2004-му, коли скандування “Ю – щен – ко, Ю – щен – ко!” раз у раз переходило в скандування “У – кра – ї – на, У – кра – ї – на!”. У ці миті ставало зрозумілим, що Україна – це всі ми, це кожен із нас, і доля України, вибір України – це долі кожного з нас, це сума тих маленьких моральних виборів, які робить кожен із нас щодня на своєму місці, у своєму житті.
А вибори Президента – це лише один із цих виборів, і драматизувати чи наділяти його “всесвітньо історичним” значенням, як на мене, не варто. Звичайний собі конкурс із найму державного топ-менеджера. Просто конкурсна комісія – декілька десятків мільйонів людей. Але підсумкове рішення конкурсної комісії – це не питання долі, не питання життя і смерті, це просто рішення конкурсної комісії на користь одного або іншого кандидата.
Якщо починати міркувати саме так, без зайвих ілюзій, істеричного заламування рук та ненауково-фантастичних марень-мрій – то перед нами відкривається чималий життєвий простір, простір для дій. Який за іншої постановки питання – обмежений чорно-білими декораціями війни. Та немає війни! Немає питання “чи Україні бути”. Можливо, невипадково прагматичний банкір Тігіпко переграв перспективного “фронтовика” Яценюка з агітацією в камуфляжних тонах. Про результат чинного Президента із гаслом “Україні – бути!” взагалі мовчу. Навоювалися вже. І напереживалися, чи Україні бути. Бути. Крапка, як каже Президент. Тепер – просто попрацюємо. Не опускатимемо руки, а засукатимемо рукави. Життя продовжується. Не все так добре, і не все так погано. Це просто життя. І хай собі хлопці у “Вечірньому кварталі” жартують, що “проТАКали” Україну. Не “проТАКали”. Ми ще... ні, не повоюємо. Попрацюємо. Це – цікавіше. І перспективніше. У нас ще – і в України – все попереду.