Олександр Харват – про міліцію, акварелі та сотні кілометрів за кермом

— Пане Олександре, нині ви практично нерозлучні з фотоапаратом. А як він взагалі потрапив до вас у руки?
— Перший фотоапарат мені подарували, коли ще був малий. Ну які вони тоді були? “Школьник”, “Сцена”... Кращим вважався “Чайка 2М”, у якому поміщалося 72 кадри. Коли вперше взяв його в руки й зрозумів, що він мій — це був справжній прорив. Саме оцей “Чайка” пробув у мене дуже довго. Вдень фотографував сім’ю, батьків, друзів, а вночі робив знімки. Хоча тоді фотографія аж ніяк не розглядалась як мистецтво.

— Що ж тоді було мистецтвом?
— Я змалку займався у музичній школі. Проте протримався там недовго. Справа в тому, що мій двоюрідний брат був художником, а я вже за його приладом також подався в художню школу. Саме живопис тоді вважався справжнім мистецтвом. А фото зайняло свою нішу пізніше — вже у 90-х роках.

— То фотоапарат чекав свого “зіркового часу” чи все ж постійно був поряд?
— Він завжди був зі мною, як і фарби з пензликом. І у армії, і десять років у Якутії, та й тепер...

З Якутії привіз перший серйозний фотоапарат

- А в Якутію як потрапили?
— Це взагалі для багатьох звучить трохи дивно. (Усміхається.) Я після армії працював у Рівненському художньому комбінаті художником. Наша художня майстерня була на території районного відділення міліції. У дворі з операми, слідчими грали в шахи. Я з дитинства читав різноманітні детективи, мені це подобалося.

“Повзти і по життю, і за кермом – це не для мене”

- Пане Олександре, подейкують, що ви любите швидку їзду на автомобілі?
— Це правда. І не тільки в авто. Я взагалі не люблю у житті повільності. Якщо щось треба робити, то це треба робити у темпі. Це ж стосується й водіння авто. Повзти і по життю, і за кермом — це не для мене. Але все у межах розумного.

“Кудись поїдеш, побудеш і... тягне додому”

— Ви не приховуєте любов до подорожей. У багатьох країнах довелося побувати?
— Так склалось, що я з дитинства багато їздив. У школі — на екскурсії у Москву, Ленінград. В армії попав служити у Грузію. Потім працював у Якутії. А оскільки їздив майже завжди за кермом, то фактично весь Союз побачив. З 2002 року почалися подорожі по світу: Австралія, Африка, та ж Грузія, Польща, Китай...

З дружиною Вікторією познайомила фотографія

— Чомусь украй рідко можна побачити фото вашої дружини?
— Насправді є декілька портретів Вікторії, які я робив. А от сюжету, який би виставив на виставці, немає. Але хочу це зробити — хоча б якийсь портрет, аби він був цікавий і людям, і мені, і дружині подобався. Працюю над цим. Справа в тому, що ставлюся до цього надзвичайно прискіпливо.

Повну версію інтервю читайте у газети "ОГО" від 27 січня-2 лютого 2010 року