Танцюрист з Рівненщини об'їздив вже півсвіту

— Уперше на роботу за кордон я потрапив випадково, — розповідає Юрій Кобів. — У Кишиневі я випадково зустрівся з керівником місцевого танцювального колективу, який орієнтувався на виступи й роботу в цілому в інших країнах. Це був мій профіль — хореографія. Я склав невеликий іспит і мене прийняли.

Із цим балетом і почалися закордонні контракти. Найбільше ж запам’яталася робота у Туреччині та Південній Кореї. Перша, адже набагато ближча українцям, аніж вони думають, а друга — бо така далека, — пояснює Юрій.

— У Туреччині чув досить багато знайомих слів. Ми їх вживаємо щодня в українській мові. Так, наприклад, той же козак — слово тюркське. У них “крават”, а у нас — “краватка”. Хоча у зв’язку з цим виникало чимало кумедних ситуацій. Наприклад, у турків слово “дурак” означає “зупинка”, а у нас... дещо інше (усміхається). Мова — це окреме питання. У всіх готелях, де ми презентували свої шоу, були спеціальні перекладачі або колеги допомагали порозумітися. Хоча фактично скрізь рятувала англійська, якщо чогось не знав. А от на мові іноземної країни у першу чергу слід вивчити цифри. Це гарантія того, що ви зможете щось купити на ринку. В іншому спілкуватися нам допомагала мова танцю. На репетиціях користувалися полімовою — своєрідними термінами, які розуміли всі учасники інтернаціональних труп. У нас же були українці, росіяни, румуни, болгари, білоруси, турки, араби та самі корейці.

А от Південна Корея, за словами Юрія, — країна зовсім інша.

— У Кореї я працював двічі: рік, на два тижні повернувся додому, і знову на рік виїхав. Це для мене було щось інше, щось нове. Адже тут був уже за індивідуальним контрактом, а не груповим. Тобто відповідав сам за себе, а не за всю групу. Контракт включав обов’язковий один вихідний на тиждень. Так у цей день міг робити все, що заманеться, їхати в будь-яку точку країни, аби тільки встигнути повернутися.

Південна Корея досить сучасна країна, у свій час туди були вкладені шалені інвестиції. Сама держава справила на мене дуже хороше враження. Корейці, наче ті мурахи, постійно щось роблять. У них якийсь синтез соціалістичного суспільства з капіталістичним у плані віддачі. Яскравий приклад — корейські артисти. Якщо у них щось не виходить, будуть мучити себе до тих пір, поки це не вийде так, як їм потрібно. Попри те, що ми були заробітчанами, ми мали певний соціальний захист. Можна було десь лишитися й бути впевненим, що не пропадеш, якщо маєш роботу.

Довго доводилося звикати до корейської кухні. Вона направлена на оздоровлення організму, вміщує багато морських продуктів, природних, на травах... А от собак чи екзотику місцеву (смажених тарганів, наприклад) не пробував, не ризикнув. Загалом, є один чи два види собак, які корейці їдять. Традиційно цю страву мають право їсти чоловіки, які добре стоять на ногах: мають дружину, дітей, будинок і так далі. Та й у Кореї готували спеціально для нас. Нас умовно ділили на європейців і корейців. Так от, для 120 чоловік, яких віднесли в групу європейці, тобто не азіати, був запрошений кухар за контрактом. Перший рік це був румун, а другий — українець.
За словами Юрія, робота за кордоном дуже гуртує вихідців з однієї країни. Розповідає, що українці намагалися триматися разом, не сперечатися й не конкурувати між собою.

— Закордон навчив мене людяності, — продовжує танцівник. — А ще — цінувати те, що є вдома. Саме віддаленість від рідних — найскладніше випробування. Людина може працювати за кордоном довший час, якщо у неї немає дружини, дітей. Це дуже ускладнює життя там, особливо якщо маєш дітей, адже дуже сумуєш. Тому здебільшого їдуть молоді, вільні. Старші їдуть уже сім’єю. У Кореї, наприклад, була циркова трупа, яка майже постійно на гастролях — далі, ближче, але все одно в роз’їздах. Так от там всією сім’єю працюють, щоб не розриватися.

Вісім років роботи за кордоном, в екзотичних країнах, серед зовсім інших культур не минули безслідно. Як зізнається Юрій, іноді задумується над тим, щоб знову кудись поїхати:

— Хочеться вийти на сцену знову, опинитися в іншому, вже такому знайомому, середовищі. Та й хтозна, що нас чекає завтра, — інтригує танцюрист.