Лікар з Рівного – про американську медицину, сум за мовою та гостру мексиканську кухню

— Мій закордон почався ще до Америки, — розповідає Ігор Яковець. — Двічі за сприяння знайомих стажувався у Польщі. Саме в клініці матері і дитини у Лодзі, а потім і в дитячій клініці в Закопане я побачив книгу, за якою працювали всі провідні хірурги — “Дитяча ортопедія” Джона Херінга з Texas Scottish Rite Hospital for Children. Там новітні методики викладені досить яскраво, чітко й зрозуміло, а схеми операцій розписані за пунктами для кожної вікової категорії дітей. Я робив ксерокопії деяких сторінок книги, дещо перефотографовував. Але хотілося мати й собі таке. Придбати його не міг. Адже три томи по тисячі сторінок кожен коштували приблизно 500 доларів, це при заробітній платі українського лікаря 30 доларів на місяць.

Повернувшись із Польщі, пан Ігор взявся за вивчення англійської. Адже омріяна книга написана саме такою мовою, та й для подальшого стажування володіння англійською було необхідним.

— Вперше в Америку потрапив у 2006 році, — розповідає лікар. — Тоді наша делегація стажувалася на базі госпіталю Providence, яка також розташована в штаті Техас. Коли нас запитали, що б ми ще хотіли побачити, я запитав чи можна було б поїхати у Texas Scottish Rite Hospital for Children. Отак вперше опинився у “лікарні моєї мрії”. Тут мене особисто познайомили з доктором Херінгом. Автор книги здивувався, що його праця відома в Україні. А коли дізнався, що придбати її для нас дуже дорого — подарував авторський примірник з автографом. І головне — запросив мене на стажування в Texas Scottish Rite Hospital for Children.

Втратити можливість навчатися у відомому на весь світ центрі дитячої травматології та ортопедії Ігор Яковець не міг, а тому восени 2007 року знову поїхав у Даллас. Упродовж семи тижнів рівнянин стажувався пліч-о-пліч з лікарями з Індії, Китаю, Індонезії та Італії.

— Мене більше цікавила хірургія, значну частину часу мені дозволили проводити в операційних залах. Я міг бути присутнім при будь-якому оперативному втручанні та спостерігати за діями лікарів. На жаль, не можна було оперувати чи асистувати під час операцій, адже в США право на це мають тільки ліцензовані лікарі. Історію кожного хворого фахівці госпіталю разом розглядають до і після операції. Під час оперативних втручань провадиться фотозйомка і робиться 500-600 фотографій. Це дає лікарям можливість згодом проаналізувати свої дії. До речі, у США цінують людей, які хочуть вчитися і працювати. Так, лікар, який оперує на хребті, заробляє приблизно мільйон доларів у рік. Та й забезпечення там з нашим не порівняти. Самі американські колеги підтримають тебе, якщо хочеш навчитися, вони з радістю готові тобі це все розказати. От наприклад, один з лікарів сім років працював, щоб розробити одну операцію. Питає мене: ти маєш ці схеми? Кажу: ні. То він: я принесу тобі на диску, нехай буде, знадобиться.

Крім медиків, у лікарнях там працюю багато волонтерів. Музиканти, програмісти, літні люди, студенти. Вони приходять в лікарню, аби допомогти. Хтось грає дітям на музичному інтрументі, хтось з ними малює, хтось складає якісь конструктори. Волонтери хочуть відчувати себе потрібними, намагаються бути корисними.

— Можливо, я самовпевнений, але не скажу, що американці мудріші за нас. Єдине, що кожен займається своєю справою — і намагається бути конкретно професіоналом у ній. Іноді доходить до парадоксу: щоб підкрутити гайку в крані, що для нас — елементарно, вони телефонують, аби приїхав майстер і все зробив. До того ж це суміш людей різних націй, різного кольору шкіри, віросповідання. І всі вони вживаються. Загалом, це добрі, щирі люди. Я щаслива людина, бо мені саме такі попадалися. Перше питання, яке вони ставлять: як ти провів вихідні? Вони вміють працювати, але вміють і відпочивати. Багато часу намагаються проводити з сім’єю на природі. А от американський футбол і бейсбол — це просто релігія. Коли у місті мав бути футбольний матч, весь Даллас перетворився на фанатів — це щось на зразок олімпійських ігор за масштабом. До занять спортом ставляться серйозно. Чого варто тільки те, що навіть у госпіталі є спеціальна тренажерна зала для персоналу.

За словами пана Ігоря, в Америці дуже не вистачало спілкування рідною мовою, також дуже сумував за сім'єю.

— Насправді для мене були досить важкими саме вихідні, — каже лікар. — Адже я не мав машини. Громадського транспорту там практично немає, а їздити на таксі — доволі дорого. До того ж я не знав добре міста, тому складно було зорієнтуватися. В американців машина є у кожній сім'ї, то не розкіш, а засіб пересування. Вони дуже багато часу проводять за кермом, навіть їдять прямо у машині. До речі, про кухню. Це правда, що вони не люблять готувати їжу. Швиденько заскакують у маркет, щось купують. Салат по-їхному — це приноситься пакет продуктів, усе це висипається і максимум поливається олію й приправляється спеціями. У цьому відчутне сусідство з Мексикою, адже страви доволі гострі. А взагалі американська лікарня зовні не схожа на наші медзаклади. Там взагалі можна не вгадати, що це лікарня.