Співати“Sole mio”Андрій Капраль навчився у Паваротті

— Пане Андрію, це не перший концерт “Піккардійської терції” у Рівному. Як би ви охарактеризували рівненську публіку?

— Чесно кажучи, публіка специфічна. Видно, що місто не балуване концертами. Напевно, все-таки трошки заважає об’їзна дорога. Але з другого боку, нерозбалувані люди активніші й уважніші, поводять себе на концертах як поціновувачі, більше вслуховуються, вдумуються. Більше того, наш перший виступ на виїзді був саме у Рівному на фольклорному фестивалі у 1992. Тоді ми виконували лише дві обробки народних пісень, нас гарно сприймали. Тому можна сказати, що друге благословення після Львова ми отримали у Рівному.

— Знаю, що перед концертом учасники гурту моляться. Про що просите Бога?

— Ми усвідомили, що Богові напевно було приємно, щоб наш колектив був створений. І Він дав нам благословення на всі роки нашої праці. Тому ми дякуємо за те, що маємо. І просимо, щоб ми могли мати це далі. Зрештою ми не можемо сказати, що нашою творчістю завинили перед Богом. Адже ми виконували багато духовних творів, ми є християнами й дотримуємося усього, що є у нашій церкві. Ми просимо, щоб концерт пройшов вдало, адже ми переживаємо один за одного. Бо всяке буває: можна і “півника” пустити, і закашлятись, це ж природно.

— Незмінним атрибутом ваших виступів є класичний стиль в одязі. Це так?

— По-різному буває. Сьогодні, скажімо,ми будемо виступати у штанах і сорочках. Але часто нас запрошують виступити на офіційних урочистостях державного рівня, куди ми не можемо собі дозволити прийти вбрані абияк. Адже є місце, де ти можеш бути у джинсах, але є місця, де ти мусиш бути в костюмі. Якщо ми йдемо на виступ, де є вищі чини держави чи посли інших країн, де етикет вимагає бути у смокінгах, навіть не у костюмі, то ми мусимо бути у смокінгах. Але ми не робимо собі з того проблеми. Зрештою колись думали перейти до джинсів, але зважили на те, що форми наших тіл є різними — хтось худіший, хтось грубший, комусь не буде пасувати. Чесно кажучи, ми думаємо, що музика говорить більше. Часто багато камінчиків, які блищать, а показати всередині нема чого.

— У кого замовляєте костюми?

— Перші наші костюми нам шили у Львові. Потім чотири набори сценічного одягу ми замовляли в Оксани Караванської (українського дизайнера – авт.) Але я вам чесно скажу, жінка ніколи не зможе пошити хороший чоловічий костюм. Тобто костюми, які шила Караванська, були цікавими, але вони не були класичного фасону. Вважаю, смокінг повинен шити чоловічий майстер, який знає всі тонкощі пошиття чоловічого одягу. Тому останній часом ми замовляємо пошиття смокінгів у хорошого львівського кравця Богдана. Сьогоднішні штани теж він нам пошив.

— Ви співаєте багатьма мовами. Чи вдається завдяки пісням навчитись розмовляти цими мовами?

— Знаєте, якби я знав дванадцять мов, я був би дуже щасливою людиною. Я вивчав у школі німецьку мову і якби зараз сів за неї, то напевне б згадав. Розмовляю добре польською, міг би порозумітись англійською. Але, щоб знати мову, нею постійно треба спілкуватись. Особисто я дуже мелодично відчуваю акценти в мові. Я чую, як говорять італійці, німці, я можу наслідувати французьку вимову. Так мені Бог дав. Якось ми співали“Sole mio” в Неаполі і до мене підійшли місцеві мешканці. І через перекладача поцікавились: “А ви звідси?” Ми кажемо: “Ні, ми з України”. “А звідки у вас неаполітанський акцент?” На що я відповів: “Я Паваротті слухав,він же ваш місцевий, як і пісня“Sole mio”.

— Чи можна вважати “Піккардійську терцію” комерційним проектом?

— Це залежить від того, що вкладати у це поняття. Ми не є колективом, який створений, щоб заробляти гроші. Нас ніхто не “зліпив” як проект. Тобто ми самі знайшлися, дякуючи Богу, ми пробували, шукали манеру виконання. І те, що ми маємо на даний момент, ми досягли самі через досить нелегку працю. Яне можу сказати, що порівняно з іншими ми є багатими, але на життя нам вистачає. Ми вже не діти, ми можемо вибирати, співати чи ні. Часом можуть пропонувати великі гроші, але нам може не підходити товариство чи ситуація. А іноді ми можемо заспівати без грошей, без піару, без реклами, що ми там займаємось благочинністю. Ми робимо так, бо так підказує нам наша совість.

— Цього року гурт входить у вік повноліття. Як можете підсумувати 18-річну творчість?

— Ми кожен рік підсумовуємо. Кожних два роки ми намагаємось випустити альбом —це є підсумок роботи за певний час. Ми вже по-філософському до багатьох речей ставимось, не розмінюємось на якісь там дешеві речі. Людям подобаються наші голоси, які фактично злились в єдиний організм. Нам ніхто не каже, куди нам йти і що робити, як однорічкам чи дворічкам, яких хтось зліпив і вони на кожному каналі іноді до тошноти. Важливо завжди мати опору і мати що сказати, а щоб мати що сказати, треба бути незалежним.

— Без чого ви не уявляєте Львів?

— ...Без Львова. Львів — це є Львів. Кожен, хто приїжджає, відкриває місто по-своєму. Одні не уявляють його без кави, інші — без маленьких вулиць чи без бруківки. Все це разом сумується разом, і виходить Львів. Не хочу сказати пафосно, але багато хто поєднує Львів з нами. Ми не уявляємо себе без Львова, бо це місто, яке нас породило. Ми перед ним схиляємось, бо маємо можливість в його мурах, красі творити, жити і просто насолоджуватись всіма тими його ароматами.

—Чи можете сказати, що любите життя? Якщо так, то за що?

— Яне можу не любити життя. Бо не моя була воля народитись, то була воля Божа. Я не марно народився, якщо за роки роботи в колективі, бодай раз в житті створив для когось хвилину задоволення, допоміг відпочити, чи якісь асоціації провести в своєму житті. Найцінніше, що я маю у житті, це моя сімя, мої батьки, на жаль, тата вже немає, моя дружина та три доньки. Я ніколи не забуваю про те, що я можу втратити друзів, голос чи зрештою статус артиста. Але в мене залишаться мої найдорожчі перлинки. А загалом життя для мене — це транзит. Я намагаюсь прожити життя, яке мені тут відведене, але я хочу жити там.

— Які думки виникають у вас після концерту?

— Людям завжди хочеться ще. Я не можу сказати, що нам не хочеться вже концерту, але після двох годин втома присутня. Бо співати на сцені — це не так легко, як видається. Часто люди кажуть: та я теж випю 50 грам і заспіваю, бо в нас усі люди, дякувати Богу,гарно співають. Але співати зі сцени — це зовсім інше. Кожен концерт— це черговий день, прожитий не на марне. Навіть якщо один раз поплескають після одної пісні — це вже дуже багато. У Сингапурі наш посол сказав: “Ви не ображайтесь, якщо вам не аплодуватимуть. Просто тут люди не настільки бурхливо виражають свої емоції, як в Україні. Але коли в кінці виступу глядачі встали й танцювали, посол сказав нам, що того дня ми зробили неможливе. Це не дивно, адже навіть найспокійніші люди відчувають пісню, яка йде із серця.



Спілкувалась Ірена БОРОВЕЦЬ