Чверть століття таборів — за “зраду Батьківщини” [Інтерв'ю]

У підпілля 15-річнй Іванко потрапив у 1944 році. У той час на Рівненщині була “Сітка юнацтва”. Там хлопчаки вивчали зброю, декалог (присягу), ходіння маршем.

— Здобудеш українську державу, загинеш в боротьбі за неї, ніколи не дозволиш плямити честь і славу своєї нації, — процитував Іван Пилипович слова із присяги, яка містила десять заповідей.
Брат Івана Опаранюка під псевдонімом Слободян свого часу був шефом дальньої розвідки та очолював сотню.

— У нас був створений осередок юнацтва, де ми займалися розвідкою, розповсюдженням літератури та іншими справами. Так було до 1948 року, — пригадує Іван Пилипович.

Того року під час виконання одного із завдань бойової групи “Боївка”, до якої входив і наш герой, втрутилися провокатори. Це призвело до викриття.

— 1948 року мене заарештовує КДБ. Катували три доби. Вони прив’язували руки до табуретки і ставили її на голову. Це було найстрашнішою тортурою — я впав, бо несила була терпіти. У той час у КДБ привезли інших хлопців з нашої “Боївки”, які швидко “розкололися” і вказали на мене як учасника однієї з операції з усунення місцевої донощиці, — розповів Іван Опаранюк. — Слідство велося два місяці.

Після суду нам дали по 25 років тюремного ув’язнення у таборах.
20-річному Івану інкримінували терор, груповий злочин та зраду Батьківщині.

— Після вироку нас завантажили у вагони і повезли до Дніпропетровська. У цій дорозі нашими супутниками стали справжні злочинці, які повідбирали у наших хлопців останнє.

Іван Опаранюк перший зі своїх побратимів пішов етапом у так званому “вагоні Столипіна” — заґратованому потязі із конвоєм. А далі одна пересилка змінювала іншу. Іван Пилипович потрапив у Павлоградську область у місто Екібастуз. На той час табір там лише будувався. У цьому таборі українські в‘язні створили “Рух опору”, члени якого збиралися на таємні сходки. Першим рішенням руху стала санітарна чистка, яка мусила очистити табір від донощиків, тих, хто закладав на своїх і за це отримував зайву порцію супу чи запіканки.

Після Екібастуза були інші міста та табори. За цей час Івана Опаранюка знову судили за підготовку до втечі та відправили до Володимирської тюрми. У новому місті Іван розшукував своїх побратимів за допомогою азбуки Морзе. Юнак вивчав літературу та навчався у школі, що згодом стало вагомим аргументом у його достроковому звільненні. У 1955 році його реабілітували по першій справі за відсутності складу злочину. Останні роки строку другого ув’язнення Іван Пилипович відбував у Житомирській в’язниці, звідки і був достроково звільнений у 1960 році.

У таборах Іван Пилипович познайомився з дівчиною з Волинської області. У Ганну він закохався до без тями. Закохані вели своєрідне листування за допомогою каміння, у таборі, а згодом і після звільнення Ганни. Саме вона вишила сорочку Івану Пилиповичу, яку він беріг, немов зіницю ока і одягав лиш зрідка. Попри важкий життєвий шлях у таборах, у його серці завжди була, є і буде любов до Батьківщини.

— Я бажаю Україні, аби вона цвіла та процвітала, як ті весняні квіти коло дбайливої хазяйки. До кінця свого життя буду її любити, боротися за неї та розповідати про нелегкі часи боротьби за її Незалежність. Слава Україні!