Новопризначена заступниця губернатора розповідає, що її у команду запросив особисто Берташ

— Я — людина не "кабінетна" — говорить чиновниця. — Звикла працювати з людьми й вивчати ситуацію на місцях. Тому власне і будую свою роботу якраз не у кабінетному стилі. Розплановую графік так, щоб якнайменше бути у кабінеті. Якомога більше спілкуватися з людьми, вивчати проблеми галузей, установ.
Кутовий кабінет заступниці й справді виглядає "необжитим". Очі ні на чому не зупинилися: коричневі столи, стільці та шафи, кімнатне "дерево" у діжці біля м’якого куточка, на стіні над робочим кріслом — герб України. Портрет Президента формату А4 на одній із шаф із посмішкою дивиться у вікно, "заґратоване" вертикальними жалюзі.
— За тиждень, що минув із дня призначення, скільки вже нажили заздрісників?
— Хочу, щоб їх взагалі не було. Не думаю, що в мене така посада, через яку можна позаздрити. Я є куратором галузі охорони здоров’я, соціальної сфери — а це наразі складний, відповідальний і соціально значимий сектор роботи.
— Уже перебралися із Сарн до Рівного?
— Так, винаймаю тут житло. Приватне.
— Дорого обходиться?
— (Посміхається.) Іще не платила — через місяць буде видно.
— А про що вас запитували в Адміністрації Президента під час співбесіди?
— Спочатку була співбесіда у Кабміні з куратором області та першим заступником міністра праці та соціальної політики Надрагою. Цікавилися, якщо я пройду, то за які галузі буду відповідати, яке моє бачення щодо цього. Питали ще про район — дізнавалися, чи володію я ситуацією. Відповіла, що володію досконало: адже окрім того, що я була заступником директора центру зайнятості великого району, також була членом колегії райдержадміністрації і заступником голови тимчасової комісії з питань погашення заборгованості із зарплати, була головою районного комітету профспілки працівників державних установ. Тобто було дуже багато шляхів вивчення проблем району.
В Адміністрації Президента мене націлювали на те, що наша область на досить хорошому рівні, ми на п’ятому місці — за всіма показниками піднялися на високу сходинку серед інших регіонів; наш голова облдержадміністрації другий у рейтингу керівників областей. Зважаючи на це, питали, чи усвідомила я, що це буде не лише почесно, а й відповідально працювати в такій області, із таким губернатором, у такій команді.
— До речі, а як відбувався процес запрошення — Берташ сам зателефонував чи хтось із його оточення?
— При зустрічі Василь Михайлович запропонував бути його заступником.
— І вас ніхто не протегував?
— Ніхто. За мене ніхто не просив. Відповідаю за свої слова. Василь Михайлович запропонував — я з часом погодилася.
— Скільки років ви у Партії регіонів?
— Із 2005 року. Можна сказати, що я прийшла туди за покликанням. Адже дотримуюся принципу, що на переправі коней не міняють. Я працювала у команді Василя Михайловича іще коли він був першим заступником губернатора, а я була заступником голови райдержадміністрації. Із того часу я його дуже добре знаю. Отож, коли Берташ очолював обласну організацію партії і запропонував бути у його команді, я погодилася без вагань.
— У Сарнах вам багато вдалося зробити? Визначальна справа є?
— Уперше в Україні ми спільно з головами територіальних громад ввели посади спеціалістів по роботі з молоддю, спорту і сім’ями у сільських і селищних радах. На базі району була виїзна колегія профільного міністерства, наш досвід вивчала вся держава.
Також будували школи у селах, де їх не було. Наприклад, у селі Висове Тутовицької сільради. Взагалі, заступником голови РДА я недовго працювала — лише три роки.
— Ви не рахували, скільки вдалося працевлаштувати людей, поки були заступником директора районного центру зайнятості?
— Мою роботу у сфері соціального захисту неможливо виміряти якимись "одиницями". Ніколи не ставила за мету порахувати.
Коло моїх обов’язків було дуже широке — служба зайнятості — це не лише працевлаштування: і навчання, і робота з особами передпенсійного віку, з одинокими мамами, з учнівською молоддю тощо. Завжди мала задоволення від роботи. І принцип у мене такий: день ефективно прожитий, якщо вдалося словом або ділом допомогти людям, що звернулися.
— Англійську мову ще не забули?
— Уже призабула. Вона потребує постійного вдосконалення, постійного спілкування і мовного середовища. Але на, так би мовити, побутовому рівні, то проблем не маю.
— У вашій біографії написано, що англійську викладати у школі почали 1989 року, а інститут закінчили у 1997-му...
— Я вчителювала й одночасно навчалася. Так сталося, бо тій сільській школі не вистачало спеціалістів. А я завершила курси з англійської. Зовсім не шкодую, що довелося діяти на два "фронти". Адже й освіту здобувала, і проходила "школу життя". Мені легко було вчитися, здавати всі проекти, курсові, бо я була у тому середовищі, до якого прагнула, отримавши диплом.
— До школи не тягне? Знову вчителювати?
— А я практично від неї не відходила. Працюючи директором районного центру Соціальна служба для молоді, я постійно була в молодіжному, дитячому середовищі. Працюючи заступником голови РДА, була куратором галузі освіти, культури, медицини. У центрі зайнятості також були зустрічі під час батьківських зборів, робота із завучами шкіл... Мені дуже подобалося проводити уроки з учнями по ринку праці — розповідала про центр зайнятості, про підприємства району.
— Які завдання нині ставите перед собою? Як думаєте, чи надовго ви прийшли?
— Хороше і складне запитання. Буду працювати стільки, скільки працюватиме ця команда, до якої я прийшла. У планах — оптимізація роботи медичних закладів. Основне моє завдання — наблизити медицину до народу: якісне і високо­ефективне надання медичних послуг. Люди чекають цього.
— Знаєте, це може бути непідйомний тягар...
— Буду намагатися це робити. Якщо мені не вдасться це зробити, то, думаю, вдасться комусь. Але я буду докладати всіх зусиль.
— А яку найкращу пораду вам дали у житті?
— "Завжди бути людиною". Це сказав мені покійний батько.
— Пам’ятаєте, яку книжку прочитали останньою?
— Звісно. (Посміхається.) Коли Василь Михайлович запропонував мені стати заступником, я перечитувала найулюбленіші моменти та розділи "Віднесених вітром".