Страсті по Бандері

Я не можу зарахувати себе до затятих прихильників Степана Бандери. Більшим авторитетом для мене є Роман Шухевич. Однак обидва вони боролись за створення держави Україна. Саме це слово написане на паспортах тих, хто Бандеру підносить і тих, хто зневажає.
Мене обурює інше. Хто дав право "нині живущим" меркантильно використовувати пам’ять полеглих (будь-яких країн і армій) у своїх корисливих цілях? Рік тому мене обурило присвоєння звання Героя Степану Бандері. Ні, не сам факт присвоєння звання, а те, як це було зроблено. Попередній президент своїм указом фактично кинув виклик наступнику. Чому посмертна нагорода знайшла провідника ОУН в останні дні президентства Віктора Ющенка? А не, скажімо, у перші місяці після помаранчевої революції? Чому звання Героя дали у 2010 році, а не, наприклад, у 2009-му — коли Україна святкувала 100-річчя від дня народження патріота? Та тому що Героя використали як провокацію наступній владі. І це принизливо.
І ще більш принизливо те, в який спосіб це звання забрали. Ні, не новий глава держави скасував указ попередника, а через суд. За позовом адвоката з Донецька. Зі смішним формулюванням, що нібито звання Героя незаконне, тому що Бандера... не був громадянином України.
На останній сесії Рівнеради одна з політичних сил запропонувала присвоїти Степану Бандері звання почесного громадянина міста Рівне. У мене виникає питання: навіщо? Це так само смішно і принизливо, як присвоєння-зняття Героя попереднім та нинішнім президентами. Для українців Бандера і Шухевич герої по суті, а не за званням. Вони йшли на вірну смерть не за звання, а за Україну. Діючи за принципом: "Душу — Богові! Серце — Україні! Честь — собі!". Щоправда, з останнім в сучасній Україні стає дедалі дефіцитніше...