Телеведуча Світлана Сирота: "Я готова посміхатися, навіть якщо глядачів буде лише троє" [+Фото]

Досьє:
Сімейний стан — цивільний шлюб, дочка Юлія, 11 років
За гороскопом — Лев
Улюблена музика — дуже різна, крім дешевої попси
Улюблена страва — борщ з салом, цибулею/часником і 50г горілки
Улюблений напій — бейліс
Улюблена фраза (а точніше, життєве кредо) — "Тільки ідіоти не змінюють своєї думки з огляду на нові обставини і факти"
Про мене мало хто знає — абсолютно не боюся змій і мишей і непритомнію від вигляду комах (особливо павуків)
Останнє, що читала — Ірландські саги і казки
Друзі називають — Сирітка
Найбільше дратує — загальмованість, пасивність, байдужість
Найбільше щастя — коли всі мої рідні, кохані люди здорові і поруч зі мною

"На роботу з радістю, а з роботи з гордістю"

— Ти музикант за освітою. Як так сталося, що тебе занесло в журналістику?
— Я в журналістику потрапила випадково. Я туди не йшла, вона сама якось за мною прийшла. Хоча в дитинстві мені дуже подобалось читати газети, завжди дивилась новини. Була така програма на першому каналі, де зачитували програму передач на завтра. І я брала газету, і читала цю програму від першого до останнього рядочка.

А свій шлях я починала в рівненському представництві "5 каналу" як менеджер з реклами. Хоча спочатку прийшла пробуватись на радіоведучу.

Слухала постійно радіо "Ніко". Почула про те, що проводять конкурс і дуже захотіла потрапити туди. Мені здавалось, що я зможу краще, ніж вони там.

Тоді я думала, що це значно простіше, ніж виявилось насправді. Напевно, більшості глядачів і слухачів завжди здається, що вони могли би ліпше, поки не спробують самі. І я прийшла спробувати. Мені не сподобались мої проби. Мене записали, я послухала збоку і вирішила, що це просто капєц. Тому влаштувалася менеджером з реклами.



— Перші ефіри пам’ятаєш?
— Перші ефіри були на радіо. Так склалося, що я просто скористалася шансом. Ведучого новин перевели вести іншу програму, а я почала дуже проситись вести ці новини. Моя колега і дуже близька мені тепер людина Наталка Соломчук, яка зараз працює на радіо "Трек", мене всьому навчила. І я до сьогодні їй дуже вдячна. Думаю, шо вона зробила величезний внесок в те, ким я стала.
Так я почала вести новини на радіо.

Перед першим прямим ефіром було випито, вже не пам’ятаю скільки, крапель барбовалу. І все одно думала, що серце вискочить.

Згодом нам потрібно було самим готувати новини. І я почала ходити на прес-конференції і просто на хлопський розум почала писати оці короткі повідомлення. Оце вже, напевно, були перші кроки в журналістиці. Хоча мене цьому ніхто не вчив, я просто дивилась, слухала, як роблять інші, і намагалась так писати.



З першої прес-конференції я принесла повідомлення на три сторінки. А мені ж його треба зробити на кілька речень. І я дуже довго просиділа над тим, щоб з цих трьох сторінок зробити коротке повідомлення.
Пізніше на "5 каналі" з'явилась потреба ще й у ведучому новин. І я пішла туди.

— Йти з радіо на телебачення уже не страшно було?
— Абсолютно не страшно. Я вже встигла відчути оцей ефірний наркотик.
А телевізійний мандраж я вперше відчула уже тут, на "Рівне 1". Тому що вже були прямі ефіри.

— Казуси в роботі часто трапляються?
— Буває, але здебільшого з технічних причин.

— Що найбільше подобається в роботі?
— Найприкольніше, коли приходять якісь цікаві люди. Також дуже люблю сюжети, так би мовити, "ні про шо". Минулого року я робила сюжет про річницю виходу на екрани "Рабині Ізаури", позаминулого — про те, як маки цвітуть. Такі добренькі сюжети для мене найцінніші, адже вони настільки піднімають настрій і дають стільки позитиву, оптимізму в шаленому ритмі життя.



— Ти вже досить давно ведеш новини, впізнають на вулицях?
— Впізнають, вітаються, розглядають, пальцями буває показують :)
Але не в таких масштабах, що по вулиці не дають пройти. Я раніше не розуміла, коли зірки розповідали про свою втому від фанатів. Мені здавалось, що вони десь лукавлять, тому шо це приємно. Зараз я зрозуміла, про що найперше йдеться.

Я собі тепер не можу дозволити, наприклад, стати посеред вулиці і кричати... Ну я не скажу, що я це раніше робила :) Просто тепер розумію, шо як публічна людина не можу собі дозволити багатьох речей.

"Доця написала книжку, щось схоже на фентезі"

— Доця пишається тобою?
— Думаю, що так. Не буду казати, що я для неї зразок, хоча, може, це й так. А, може, просто Бог дав їй свій власний талант і розум, і вона цим користується. Вона має свою власну вагу і в класі, і в школі..
Хоче бути програмістом, стоматологом і кимось іще… Каже, що там платять добре. Окрім того, вона чудово малює, ходить у художню школу із задоволенням. Хоча насправді вона серйозно думає про те, щоб писати. Зараз вона пише і вірші, і прозу. У неї цілі зошити списані. Я читала — у неї багато чого вартого уваги. Вона написала книжку, щось схоже на фентезі. Хоча це умовно ще можна назвати книжкою, але насправді матеріалу для книжки достатньо... Дуже класна річ, мені дуже сподобалась. І її вчителька, коли прочитала, зробила в школі презентацію в актовій залі.



А ким доця виросте… Хто його знає ким люди виростуть.. Я ж теж думала, що буду космонавтом, я в цьому була впевнена... Може, ще й буду колись… :)

Скажу відверто, якщо потрібно, приміром, 20 мільйонів, щоб полетіти в космос, то якби в мене був 21, то 20 я віддала б, щоб полетіти. Бо так і лишилась ця мрія.

— Ти вже досягла багато у житті… навіщо пішла ще вчитися?
— Чесно скажу: щоб був диплом про вищу освіту. Бо до цього в мене його не було. Музичне училище — це не вища освіта. А раніше не відчувала такої внутрішньої потреби.

Коли я закінчувала дев’ятий клас, для нашої сім’ї були важкі часи. У мене батьки інтелігенти, але тоді це не було компліментом. Мама — медик, тато — вчитель. Зарплати не платили роками, принаймні в грошах. Ми жили з того, що вирощували в селі у бабці. Кожні вихідні ми були там, на літо брали полоти кілька гектарів колгоспних буряків для того, щоб потім отримати цукор. Бо цукор на той час — це була валюта.

Багато хто з нашого класу пішов після 9 класів, щоб швидше здобути якусь спеціальність і йти працювати, щоб щось заробляти, ставати на ноги. А ще мені дуже тяжко на одному місці. Це зараз мені шкільні коридори сняться.

Моя доця вчиться в тій самій школі. Коли я приходжу туди, мені хочеться ті сходи цілувати, аж сльози на очах — таке все рідне.
Але на той момент мені це набридло, втомило.



"Жоден принцип не вартий того, щоб втратити кохану людину"
— Що найбільше цінуєш в людях?
— Я люблю людей в принципі. Як вид :) Мені подобається за ними спостерігати, слухати. От кожна людина мені цікава. Легше сказати, що мені не подобається. А не подобаються інертні люди, які не намагаються чогось досягти в житті. Я не кажу про якісь матеріальні речі, просто такі люди не намагаються отримати радість від життя, песимісти. Щодо друзів, то з ними обов’язково має бути спільне почуття гумору. От в мене воно, може, своєрідне, але з тими, кого я вважаю друзями, воно у нас однакове. У нас не буває образ на якісь підколки.

— А в чоловіках що цінуєш?
— В одному чоловікові :)

— Щось ти в ньому знайшла..
— Щось знайшла, але я ж не можу всім розказати, що саме, може, хтось ще захоче прийти теж пошукати :) Я таку рекламу робити не буду :)
А якщо серйозно, то не люблю, коли чоловіки поводяться як базарні баби. Не подобаються дуже багатослівні. І коли вони себе явно переоцінюють, розхвалюють.. Хоча це, напевно, не залежить від статі, коли люди самі себе хвалять відкритим текстом.

— Що для тебе найважливіше в стосунках та сім'ї?
— Взаєморозуміння. От ми з коханим можемо сваритись так, що просто "пір’я летить".. У нього характер – Боже збав, у мене – так саамо. Але я не розумію, як можуть рідні люди сваритися так, щоб потім не знаходити спільну мову.
Я вважаю, шо будь-яка сварка, будь-який скандал, чи що б там не було, завжди можна один одного зрозуміти, піти назустріч. І жоден принцип в житті не вартий того, щоб втратити кохану людину.
Хоча якби людина не погоджувалась з деякими моїми принципами, вона б не була моєю коханою людиною. Я щаслива, що з чоловіком, який зараз зі мною, ми сходимося в поглядах на такі глобальні речі, як українська державність, мовне питання. Я би ніколи не могла бути з людиною, яка не визнає української мови чи української держави, чи моїх традицій, чи моєї церкви..

— Як любиш відпочивати?
— Дуже по-різному. У тому числі і біля телевізора догори пузом :) Дуже люблю лежати на сонечку. На море ми їздимо тільки дикунами, живемо в наметах. Це настільки шикарний відпочинок, від всього відволікаєшся.
Обожнюю активний відпочинок — полювання, риболовлю. Мені дуже пощастило з моїм чоловіком, який, напевно, чи не єдиний чоловік, якого я знаю, бере з собою на полювання чи риболовлю жінку.
Більше того, з чоловіками він їздить тільки на відкриття і закриття, а все решта він переважно їздить зі мною.. Він мене багато чому навчив, я вже роблю певні успіхи. Якщо все складеться, я наступного року вже зареєструюсь як мисливець.

— Скільки тебе знаю, ти завжди в прекрасному настрої. Є якісь рецепти?
— Є. Треба посміхатися.

ПОВНА ВЕРСІЯ ІНТЕРВ'Ю ТА БІЛЬШЕ ФОТО — У БЛОЗІ MIA-WITH-LOVE