Редактор Тетяна Солнцева: "Я дуже наполеглива, якщо чогось хочу"

Досьє:
Сімейний стан – заміжня
За гороскопом – Телець
Улюблена страва – мамині голубці
Улюблений напій – кава
Улюблена фраза – "У кожному з нас є сонце, тільки дайте йому світити..."
Про мене мало хто знає – перші гроші я заробила, продаючи квіти
Друзі називають – Сонечко, ще з дитинства
Найбільше дратує – брехня
Найбільше щастя – бути собою

Обміняла гітару на друкарську машинку
– Чому ти обрала журналістику?
– У школі дуже подобалось писати твори, читати, декламувати вірші. Брала участь у літературних конкурсах, отримувала нагороди. Бувало, вчителька багато разів зачитувала уривки з моїх творів і радила, щоб я йшла саме в журналістику. Десь з середніх класів я вже вважала, що це моє життєве покликання і я маю до нього дійти, і іншої професії собі не бажала.

Проте вступила не з першого разу, мріяла про бюджетну форму і стаціонар. Але після п'яти спроб – навчалася заочно і за власний кошт. Поки штурмувала факультети журналістики – здобула бухгалтерську освіту. Знадобилась і вона.

– Як розпочалась твоя кар’єра?
– Поїхала до Києва, інститут лінгвістики і права проводив всеукраїнський конкурс "Я журналіст". Там отримала одне з призових місць, раділа неймовірно, адже там було більше 100 учасників. Зі своєю грамотою приїхала в Костопіль і попросила маму показати "де у нас редакція". Мама підвела до дверей і сказала: "Отут редакція, далі якщо ти хочеш, то вже сама".



І я пішла… Хотіла попросити взяти мене безоплатно попрацювати, щоб я зрозуміла, що це таке перед тим, як вступатиму.

Розповіла редактору про моє покликання, конкурс, твори… Мабуть, у мене дуже горіли очі, і я з великим ентузіазмом це розповідала. Він запропонував працювати в редакції. І 13 травня 1998 року, за два дні до мого вісімнадцятиліття, мене взяли на роботу в районну газету кореспондентом. Здавалося, відкрився цілий світ.

Перший матеріал написала вже після того, як мене оформили на роботу. Завданням було написати про наше місцеве ПТУ.

Усе починалося з того, що я вчилася друкувати на друкарській машинці. Комп’ютер у редакції був лише один — для верстки. З часом обміняла свою гітару на друкарську машинку, щоб вчитися друкувати вдома.



– Ти була наймолодша в редакції?
– Так, і мені все було дуже цікаво. Робила максимально все. Друкувала тексти інших авторів, паралельно була і касиром, навчилася верстати, малювати макети.
Звичайно, я не писала шедеврів, але бралася за будь-яку тему. Бували і казуси різні. Було, що і плакала через якусь помилку. Але не здавалася, знала, що треба писати-писати, і що наступний матеріал буде кращий.
З часом я переїхала в Сарни, у "Провінційну газету". Василь Абрамчук (тодішній головний редактор) запропонував бути відповідальним секретарем. Це як "начальник штабу", дуже велика відповідальність. А особливо для мене.
Нові люди, старші за мене, нові обов’язки, нові виклики. Найбільшою трагедією було, коли видання виходило з помилкою у заголовку, або з грубими фактичними помилками у публікаціях. Мені здавалося, що можна вмерти після цього. ))



– Як колектив сприймав такого молодого відповідального секретаря?
– Різні люди, різні ставлення. Було і "Хто така, звідки приїхала, чия родичка…". Були і "Слухай, та ти не маєш освіти, а я вже 20…40 років працюю… Краще я тобі розкажу, як треба писати". Були і добрі, дружні стосунки, взаємопідтримка і повага. А ще приємно, що тоді море листів від читачів приходило. Багато життєвих історій через мене пройшло, багато подяк було, запитань. Читачі підтримували і листами, дзвінками, передплатою, це додавало впевненості, що видання, яке роблю, – на правильному шляху.



– І на листи відповідала?
– Та, звичайно: відповідала, чим могла допомагала. Було надзвичайно багато дитячих листів. Діти листувалися з домовичком Кузею (був такий герой в газеті), а я відписувала кожному. 200 листів кинути у поштову скриньку не так і складно )) Підтримувала листування з героями своїх публікацій, не для газети, просто по-людськи.

– Що найбільше подобається в роботі?
– Подобається відчуття, коли щось шукаєш і знаходиш, коли допомагаєш. Коли організовуєш і бачиш результат.

– Що найважче?
– Найважче писати про чуже горе.

Стала редактором у 24 роки
– Редактором ти стала вже у Рівному?
– Так, у Рівному. У 24 роки. І дуже вдячна за віру в мене керівникам ВД "ОГО" — Віктору Данилову і Світлані Омельчук.
Спочатку я була випусковим редактором. Певний період редактором і моїм начальником був Віталій Голубєв, а потім він став редактором "ОГО", а я стала редактором "Провінційної", а потім "Рівненської газети".

– За якими критеріями ти приймала людей на роботу?
– Дивилася, чи в людини горять очі. Як у мене колись горіли. Ми брали на роботу людей, які не мали зовсім ніякого досвіду, профільної освіти тощо. Була прекрасна журналістка, яка вчилась на швачку. Але у неї – чудові матеріали, розслідування, гарно пропрацьовано і психологічно важкі теми.
Ще дивилась наскільки людина володіє словом, цікавиться життям. Тому що саме оця цікавість, а не професійна освіта, змушує іти, запитувати, аналізувати, піддавати сумніву, обґрунтовувати. Стилістику можна підправити, граматику вивчити, а от чи можна прищепити цікавість до життя?

Чоловік освідчився електронною поштою
– Як ти наважилась перебратися у Львів і залишити тут друзів, чоловіка?
– Я вже мала певний досвід, певні знання, напрацювання, контакти. У Львові я навчалася, це близьке мені за духом місто. Просто прийшла в інший колектив, на іншу роботу, в спеціалізовану пресу. Також я аташе у Бельгійському консульстві. Ні, не шкодую. Тому що довгий час працювала на одному місці і зрозуміла, що треба щось змінювати, розвиватися... Можливо, треба щось втратити, щоб отримати щось нове. А справжні друзі завжди залишаться друзями, де б я не була.

– Як ви з чоловіком познайомились?
– Ми деякий час були знайомі заочно. Я працювала в Сарнах відповідальним секретарем, а він був власкором тієї газети у Рівному. І спілкувалися електронною поштою, телефоном. Але все по роботі.
Окрім того, що він був власкором, ще працював редактором "Нової Волині", яка також готувалася до друку у приміщенні редакції газети "ОГО". Якось ми домовились зустрітися.
Я здавала свій номер у тому ж кабінеті, що й він. Сиділа до нього спиною, пліч-о-пліч до дизайнера, ми закінчували верстку. Василь Туз (тодішній редактор "ОГО") запитав, як завжди: "Таню, у вас все добре?", маючи на увазі, чи здамо ми вчасно газету, а я відповідаю: "У нас усе добре. А я зараз ще познайомлюсь з Голубєвим і все буде "атлічно". А Віталій це почув, повернувся і сказав: "От, власне, вже й познайомились".





Але потім у нас спільні якісь інтереси були, багато тем для розмов, зав’язалися стосунки.

– А як він тобі освідчився?



- Коли він зробив мені пропозицію, то відповіла, що обіцяного три роки чекають. Пожартувала... Та одружилися ми через три роки після того.

– Як разом працювалося, коли постійно один одного бачиш?
– Вважала, що це досить легко, і що це прекрасно. Але разом з тим це дуже велике психологічне навантаження. Коли ви живете тією роботою, майже не відпочиваєте, можете суботу і неділю працювати, бо розумієте, що це треба зробити. І робота перебирається в сім’ю.
Бувало, коли на телеканалі працювали, о 23-й закінчується якийсь ефір, а до другої години вдома "планерку" проводимо. Завжди хочу довести свою точку зору, він свою, ображаюся... Хоча я розумію, що ображаюсь не на свого чоловіка, а по роботі. А як чоловік він зовсім інший. Але все одно це переноситься в сім’ю, в стосунки.
Певний час ми і відпочивали окремо, щоб відпочити від тієї рутини, "роботи вдома". Щоб внести якісь нові враження, щось нове в стосунки.

– Що для тебе основне в стосунках?
– Взаєморозуміння і довіра.



– Що цінуєш у людях?
– Відкритість, доброту, відповідальність. Любов до життя ціную. Є люди, які просто світяться.

– Які в тебе хобі?
– Море!!! Це і психологія, і фелтинг, і скраббукінг. Плету з бісеру, макраме. А ще — подорожую, танцюю східні танці…

– А плани на найближче майбутнє?
– Активно розвиватися, мати власний бізнес, бути успішною жінкою, бути мамою, подорожувати.

– Що можеш побажати людям, які планують пов’язати своє життя з журналістикою ?
– Як і будь-якій людині, що йде до своєї мрії, — не здаватися. Можливо, не вдасться вступити одразу, можливо, знайти роботу, і перші публікації будуть не такі, як хотілося б… Але якщо це мрія, якщо ти віриш в неї, то ніколи не можна опускати руки. Ніколи! Кажуть, що навіть після дуже темної ночі завжди встає сонце. Треба багато знань, наполегливості, віри в свої сили, спілкування. Буде багато випробувань. Але головне — не здаватися!

ПОВНА ВЕРСІЯ ІНТЕРВ'Ю - У БЛОЗІ MIA-WITH-LOVE