Рівненська фольклористка Олена Черніговець: “Я зрозуміла, що можна бути не такою, як всі” [+ІНТЕРВ'Ю]

— Розкажи трішки про себе.
— Народилась я в місті Камінь-Каширський Волинської області, тож я не рівнянка, а волинянка. У мене мама звідти. Коли питають, звідки ти родом — кажу, що я з Волині, а коли запитують, де твій дім, тоді відповідаю — Рівне. Наша родина переїхала сюди у 1991 році. Тоді мені 4 роки було.

— Якими були твої шкільні роки? Ти вже тоді почала формуватися як творча особистість?
— Школа ніколи не була для мене середовищем, де мені було б комфортно. Де мені було добре. Я постійно щось шукала, і бачачи, що навколо всі не такі, як ти, із 34-х дітей, я одна ходила на танці, і одна в музичну школу. Часто думала, що це погано чимось відрізнятись від інших, тому старалася, щоб це не було помітно. Я ніколи не займалася чимось одним. Я ходила на танці в колектив “Криниченька” в Палаці культури “Хімік” і ходила в музичну школу. Так було досить довго. Потім я покинула танці, почала займатись фольклором у фольклорному ансамблі “Журавлина”. Після 9-го класу я поступила в музичне училище.

— Однокласники не розуміли тебе?
— Я сказала би, що мене у цей період часу, навряд чи хтось розумів. Інколи навіть я сама себе не розуміла. Я себе не сприймала, і взагалі дорога до себе була у мене така неспокійна і досить проблематична. Проблема в тому, що я не знала, що можна бути не таким, як всі, і те, що це добре, а не погано.

Коли прийшло розуміння цього?
— Це вже було пізніше, в музичному училищі, коли я після 9-го класу поступила туди на спеціальність фортепіано. Я тоді відчула різницю. Сюди теж прийшли діти з таких класів, де вони були самотніми. Тут у нас у всіх, хоч ми одне одного ще майже не знали, була одна мова спілкування — музика. Всі щось грають, один з одним музикують. Це ж чудово!

— Виходить, що друзів ти знайшла уже тоді, коли пішла в музичне училище?
— Так. У мене в школі взагалі була тільки одна подружка. Я не скажу, що вона була дуже близька мені, ми просто спілкувалися. А в музичній школі заняття в основному індивідуальні, де ти один на один з викладачем.

— А як ти стала поетесою?
— Усі, коли юні, намагаються писати вірші. Ну хоч один віршик чи два полюбому кожен написав. Я дуже любила вірші, але це захоплення було не дуже свідоме. Я багато читала. У мене є старший брат, і коли він вчився в 9-му класі, а я в 5-му, йому задавали вивчити Лист Онєгіна до Тетяни, то він не вивчив, а я вивчила. А коли ми проходили Лермонтова, то всі розказували “Тучки”, а я, перечитавши всього Лермонтова, вибрала якийсь інший вірш, який мені сподобався. Але цього в школі ніхто не оцінював. Я не вважаю, що пишу так, як я хочу писати. Бо становлення людини як поета — процес довготривалий. Деякі речі приходять тільки з віком. Коли людина дорослішає, дорослішають її почуття, світогляд, ставлення до якихось речей. На якомусь юнацькому початковому рівні — це хороші і прекрасні вірші. Але я хочу ще заглибитись. Просто у мене досить багато справ і я завжди чекаю якогось такого періоду, коли я зможу займатися тільки віршами. Хочеться мати купу вільного часу, поїхати в село чи в ліс. Думати про слова, відчувати їх і писати. Але для цього треба час.



— Ти багато друкувалася як поетеса?
— Так. Друкувалася у різних збірках. Але більше я ціную те, що мала живе спілкування з глядачем. Я організовувала літературні вечірки, читання, виступала багато зі сцени як автор. Також я є членом, чи точніше випускницею, літературного об'єднання “Поетарх”. Я й досі з ними виступаю, коли запрошують, читаю вірші. Свого часу, роки три тому, я створила своє літературне об'єднання, що має назву “Шухляда”. А через рік я написала проект на журнал, точніше літературно-науковий альманах і реалізувала його. Він має таку ж назву, як і об'єднання. Він є першим літературно-науковим альманахом у регіоні. Було вже два випуски, останній — восени 2010 року, але зараз я бачу потребу в тому, щоб його якось переосмислити і переробити.

***
До самотності звикну завжди
і любити зможу по-справжньому
Бо в моїй самотності ти
бо в тобі я жива й відважна

І якби ти насправді був
я б до вітру ходила мовчати
Вітер все би в мені почув
і зумів би мене прийняти

а коли вечоріє свіча
і так сумно дихають стіни
ти заходиш в мою печаль
як заходитимеш постійно

— Розкажи про ті заходи, які ти сама організовувала.
— Ми робили багато виступів з “Шухлядою”. Це були і тематичні виступи, і виступ на фестивалі “Духовка”. Піком цієї організаторської діяльності став літературний фестиваль сучасної української поезії “СУП-2010”, головним організатором якого була я. Ця ідея теж якось спонтанно виникла, але в процесі підготовки знайшлося досить багато людей, які мені допомогли. Я багато нових друзів знайшла і нових корисних зв'язків. Зараз я так само готую наступний фестиваль “СУП”, який пройде у вересні. Поки ще придумуємо програму. І цього року фестиваль буде вже триденним. Особливо приємно те, що він також є першим на Рівненщині.



— Як ти поєднала у собі стільки захоплень? Поезія, музика, фольклор...
— Переломний момент відбувся на 3-му курсі училища, коли я повністю занурилась у творчі процеси, у мистецтво. Я почала дуже багато займатись. Уже з 6-ї години я була в музучилищі і до 9-ї чи 10-ї години грала на фортепіано, поки немає пар. Замість обіду я йшла в обласну бібліотеку, у відділ мистецтв. Мене там уже всі знали і давали все, що я просила, навіть без читацького квитка. Там поряд ще була маленька кімнатка, де можна було платівки слухати. Уже її немає. Туди просто так не можна ходити, але мене пускали. Я набирала купу різних книжок, репродукцій... Набирала платівок різних, читала і слухала музику. Українську, класичну, духовну... Потім, коли я поступила в університет, я з другого курсу почала займатись ще й етнографією, тобто співати у фольклорному ансамблі, “Горина”, збирати фольклор. Цим займаюсь уже 5 років.

— Як ти у “Горину” потрапила?
— Я ще у сьомому класі почала ходити у дитячий фольклорний ансамбль “Журавлина”. А керівник “Журавлини” була на той час і керівником фольклорного ансамблю “Горина” інституту мистецтв РДГУ. І коли я поступила в училище, вона мені говорила “Приходь до нас в “Горину”. Але училище — це таке місце, що там я сиділа би з самого ранку до закриття і грала-грала-грала. У мене не було б на це часу. А коли я після училища поступила в університет, я звільнилась з роботи (я два роки працювала в музичній школі завідувачем фортепіанного відділу), і пішла в “Горину”. Це ще один такий подарунок долі. Ми співаємо, їздимо в етнографічні експедиції, збираємо фольклор, звичаї, традиції.

— Ти багато подорожуєш з “Гориною”?
— У нас був дуже насичений минулий рік, багато їздили і мали багато концертів, тож на це літо нас трошки відпустили відпочити. Ми їздили в Варшаву і виступали в головному православному храмі, співали твори духовної тематики. А ближче до Святого Миколая у нас був тур по Польщі, Чехії та Словаччині, де ми виступали у школах та гімназіях, у яких вивчається українська мова. Там навчаються українські діти, є наша діаспора. Ми дарували дітям книжки з українськими колядками.



— Де ти навчаєшся зараз?
— Зараз я навчаюсь у Києві, в аспірантурі, тобто уже маю 3 дипломи — бакалавр, спеціаліст, магістр. Усі червоні. Зараз я займаюсь усім, що мені подобається.

— Нещодавно ти відкрила у собі ще один талант — художника...
— Так. 4 березня цього року у галереї “Щілина” відбулась моя перша художня виставка. Це був просто подарунок долі. Невідомо, як вийшло, що мені запропонували цю виставку, бо майже ніхто не знав, що я малюю. Тільки найближчі друзі, які у мене вдома бувають. Є люди, які прекрасно малюють і у них виставки нема. А є я, яка ніколи ніде не вчилась малювати. Усі роботи, які були там на виставці, я створила за два місяці.

— Як ти вважаєш, вона тобі вдалася?
— Навіть більше, ніж я очікувала. У процесі роботи силуети, тіні, образи, якось самі почали ускладнюватись, вдосконалюватись. Умовно вони поділились на три категорії: прості образи, лірична частина і духовна частина. Уже працюю над новою виставкою, яка буде присвячена моїй киці Дусі.

— У тебе є якісь мистецькі відзнаки, нагороди?
— Якихось особливих нагород немає. Минулого року ми зайняли перше місце з вокальним автентичним тріо “Леля” на відбірковому конкурсі до фестивалю “Червона рута” серед колективів невеликого складу. Нас було троє, я і ще дві дівчини. Ми співали автентичний матеріал центральної Наддніпрянщини. Є ще якісь дипломи, грамоти. Є навіть відзнака за гарну гру на шаховому турнірі в училищі! Я завжди добре у шахи грала.

— Які твої найближчі плани?
— Зараз присвячую майже весь час підготовці фестивалю. Може, ще в “Духовці” візьму участь, не знаю. Але я допомагаю там як співорганізатор. Восени треба буде писати перший розділ дисертації, а це досить об'ємна робота. Потрібно дуже багато читати, на це йде дуже багато часу. У мене ранок починається з того, що я спочатку читаю вірші, десь перші півгодини, а вже потім наукову літературу. І так само ввечері перед сном.

— Про що ти мрієш у житті?
— Про духовний ріст, заглиблення, розвиток. Я хочу жити в якомусь такому місці, десь у селі біля лісу, де я могла б гуляти, щоб могла дивитися на схід-захід сонця, думати, писати вірші. Хочу, щоб у мене там була величезна бібліотека, щоб був мольберт, рояль... А ще хотілося б колись малювати ікони. А зараз така пора, що мені скоро й заміж треба буде йти, і дітки будуть, а я хочу багато дітей!

— У тебе є кохана людина?
— Зараз, мабуть, немає. Є образ, який уже дуже багато років один, незмінний.

— Тобто ти для себе знаєш, якою ця людина має бути, але ще не зустріла її?
— Ні, це конкретна людина, але для мене це тільки образ.

— А ти говорила цій людині про це?
— Ні (усміхається). Це спілкування якесь таке метафізичне. Якесь таке інше, ніби в іншому вимірі. Це щось вище для мене.

— Але ж у певний момент усе стане більш реально...
— Так. Але я собі зараз не уявляю цього. Мені зараз просто цікаво спілкуватися. Цікаво з різними людьми — з бабусями, яким вісімдесят років, чи з малими дітьми, яким два рочки, з різними молодими людьми.