Як відродити торфовиробництво на Рівненщині — думка експерта [+ІНТЕРВ'Ю]

— Як ви оцінюєте ресурси Рівненщини у галузі виробництва торфу?
— Рівненщина справді має значні запаси торфу: близько 17 % від загальноукраїнських, поступаючись лише Волинській області (21 %). Але на Рівненщині найбільша в країні площа перспективних для розвідки родовищ і ділянок 23 тисячі га, найбільший також резервний фонд торфовищ 21тисяча. Геологічні запаси торфу в надрах області перевищують 363 мільйонів тонн. Але твердження про те, що «можна видобути понад 370 млн. т торфу» є помилковим.
По перше, балансові, тобто придатні до промислового видобування, запаси торфу в області складають лише близько 181 мільйон тонн, тобто приблизно половину від геологічних. Решта родовищ – переважно мілкопокладові або знаходяться у заповідниках та заказниках. По друге, далеко не весь торф конкретного родовища вдається видобути.

— А як же такі проблеми вирішують в країнах Європи?
— Торфові родовища — це важливий багатофункціональний елемент екосистеми регіону. В країнах Євросоюзу добре це розуміють і дозволяють ведення видобувних робіт на площах, що, сумарно, не перевищують одного відсотку від загальної площі торфових родовищ країни. Ми також маємо одночасно розробляти не більше одного відсотку площі торфового фонду Рівненщини. А це близько 123 тисяч га. Найбільш продуктивний і сучасний фрезерний спосіб розробки торфовищ дозволяє в наших умовах отримувати за сезон з кожного гектару близько 600 тон торфу умовної вологості. Тобто, при цивілізованій експлуатації торфовищ Рівненщини, річний видобуток торфу може становити 700-800 тис. т.



— Які проблеми можуть спіткати підприємства, які мають бажання видувати торф?
— Чимало торфових родовищ розвідувались ще у 50-70-х роках минулого століття. Масове осушення торфовищ, багаторічне їх використання в якості сільгоспугідь з вирощуванням просапних культур призвело до вітрової та водної ерозії поверхневого шару торфового покладу, його мінералізації. Мені довелося побувати майже на чотирьох десятках великих торфових родовищ України. Я бачив а власні очі наслідки деградації багатьох з них. Приміром, торфове родовище «Заклевщина» на Зарічненщині у1965 році мало середню потужність пласта торфу близько 1,2 м і середню зольність 16 %. Через 40 років його використання як сільгоспугідь зменшили потужність пласта торфу до 0,2-0,8 м і збільшили зольність до 38 %. Фактично, «Заклевщина» втратила статус торфового родовища, і такі випадки, на жаль, непоодинокі й характерні не лише для Рівненщини.



— Зараз цю проблему вирішують? Чи є доцільним їх розпайовувати, віддавати в приватні руки?
— Важко зрозуміти доцільність «розпаювання» торфовищ, яке відбулося вже в роки незалежності. Торфові поклади і торфово-болотні ґрунти не відносяться до високопродуктивних угідь, потребують підтримання належного водного режиму, специфічної агротехніки, що, здебільшого, не під силу для індивідуального землевласника і землекористувача. Тому, нерідко, виділені паї використовуються неефективно, а торфовища не лише деградують, а й вигоряють внаслідок необережного поводження з вогнем власників паїв. Подібні явища автор бачив на декількох родовищах, зокрема – на торфовищі «Коровиця» у Рокитнівському районі.

— Який напрям переробки торфу краще обрати інвесторам? Для чого його добували раніше?
— До прогнозування можливих масштабів видобутку торфу на Рівненщині (і не тільки) потрібно підходити з обережністю. Доцільно провести хоча б пошуково-оцінювальні роботи на кожному торфовому родовищі, яке потрапляє у фокус уваги майбутнього його розробника.
Що ж до обсягів видобутку торфу в нашому краї за часів СРСР, варто зазначити наступне: переважна кількість торфу видобувалась не для палива, а для потреб сільського господарства. Колишні працівники колгоспів і радгоспів напевно пам’ятають прості технології виготовлення торфо-гнойових компостів, які десятками тон на гектар вносились на поля для підтримання балансу гумусу в родючому шарі ґрунтів. Сьогодні, при суттєвому зростанні цін на моторні палива і відсутності конкретного ефективного землевласника, подібні заходи не практикуються, відповідно й торф сільськогосподарського призначення видобувається у невеликих кількостях.

— А як працює торфобрикетний завод «Смигаторф»?
— Цікавим парадоксом використання торфових ресурсів Рівненщини є те, що їх левова частка зосереджена на півночі області (найбільше – у Рокитнівському, Дубровицькому, Зарічненському, Володимирецькому районах). Єдиний ефективно працюючий торфобрикетний завод «Смигаторф» розташований у південному Дубенському районі. Він видобуває та переробляє торф з родовища «Старники», що ділиться навпіл кордоном між Рівненською і Тернопільською областями. Головне керівництво і працівники підприємства, які не опустили руки після спрацювання старої сировинної бази – торфового родовища «Ступно». Вони не допустили зупинки та ліквідації підприємства, як це сталося протягом останнього двадцятиріччя з понад півтора десятками українських торфобрикетних заводів. Обравли нову сировинну базу, побудували понад 11 кілометрів залізниці для доставки торфу з торфовища «Старники». Тепер підприємство продовжує повноцінну роботу, продукує недороге та якісне комунально-побутове паливо.

— Що на насамкінець порадити інвесторам у торфовидобувну галузь?
— Розкажу історію з життя. Після проходження курсу підвищення кваліфікації групи керівників торфової промисловості Латвії на профільній кафедрі НУВГП, один з «курсантів» директор торфопідприємства Валдіс Полманіс сказав: «Дякуємо вам. Якби ми раніше знали про ті речі, яким ви нас тут навчили, ми б витратили значно менше коштів і не наробили б стільки помилок».
Давайте й ми фахово підходити до питань використання торфових ресурсів, до складання регіональних програм, опрацювання проектів, проведення різного роду форумів з цих питань та їх висвітлення в пресі, використовуючи на договірних засадах інтелектуальний потенціал спеціалістів і науковців.