Телеведуча "Рівне 1" Марина Прищепа: "Мій перший сюжет був про... колготки"

Вона любить фотографію і суші, синій та фіолетовий кольори; у її життєвому багажі — диплом психолога і титули на конкурсах краси. Але своє майбутнє Марина пов'язує лише з телебаченням.

- Розкажи для початку, як потрапила на конкурси краси...
- Я ніколи не шукала можливість взяти участь у тому чи іншому конкурсі краси, все ставалося якось само собою...

- Ну, для цього треба як мінімум мати привабливу зовнішність — почнемо з цього...
- Хочеш запитати, чи я вважаю себе гарною? (Довго мовчить — авт.). Ні, я не можу відповісти на це питання...

- Чому? Що, не вважаєш? То давай так і напишемо...
- Ні (махає руками — авт.), краще взагалі не треба цього питання. Мені незручно про таке говорити...

- Але, думаю, перший у твоєму житті конкурс краси був іще в школі...
- Це правда. Але ж що тут особливого? Багато дівчат через це проходять — хтось стає “Міс класу” чи “Міс школи”, хтось — це все організовує за лаштунками чи веде на сцені... Все це — досвід, задоволення якихось дитячих амбіцій, але серйозніше стикнулась з цим світом вже в студентські роки.

Коли навчалася у РДГУ, на психолого-природничому факультеті, побачила оголошення про кастинг на міський міжвузівський конкурс краси «Афродіта». Мені це здалося чимось цікавим, тож вирішила спробувати сили. На той момент здавалося, що найкращий результат для мене – пройти кастинг і потрапити у фінал, адже тоді було аж три етапи відбору. Але зрештою я стала Першою віце-міс! Моїй радості не було меж! І мене, як кажуть, “понесло” (посміхається — авт.). Взяла участь в університетському конкурсі «Королеву РДГУ». На кастинг міського конкурсу краси «Перлина Рівного» йшла вже не роздумуючи. Призового місця не виборола, але про цей досвід не шкодую.



- Що ж найбільше запам'яталось із того періоду? Чого навчила тебе участь у конкурсах краси?
- Конкурси краси – дуже хороша школа для дівчат. Це тільки на перший погляд здається, ніби основна задача конкурсанток — всього лише гарно ходити по сцені чи подіумі. Насправді, це непроста щоденна праця над собою. Завдяки конкурсам краси я навчилася ходити на підборах...

- А що, це якесь особливе мистецтво?
- Відповім питанням на питання: а ти пробував ходити?

- Ото вже ці психологи... Ну продовжуй...
- Це чиста правда! Я завжди обирала і обираю зручне взуття. А ті декілька пар туфель на підборах, які маю, придбала лише для подіуму і не ношу їх у повсякденному житті.

На «Перлині Рівного» доводилося працювати перед відео- та фотокамерами. Це мене навчило, як потрібно себе правильно поводити у кадрі і не боятися цього.



Зрештою, конкурси краси допомогли мені остаточно визначитися з журналістикою. Адже на одному з конкурсів краси відзнаку мені вручав головний редактор Видавничого дому «ОГО» (посміхається — авт.). Тоді я вирішила, що це знак, і варто не зупинятися на студентській журналістиці.

- Того й вирішила закинути модельну справу?
- Я б не сказала, що закинула модельну справу - просто зробила вибір на користь журналістики. Так, я певний час працювала у агентстві “ART models”. Як модель брала участь у різних модних подіях, показах. Але згодом відчула, що часу на все відразу - і навчання в університеті, і модельну справу, і роботу на телебаченні - просто не вистачає. Потрібно було вибирати. І мій вибір став очевидним.



- Добре, коли є можливість обирати між кількома цікавими і захоплюючими заняттями. Але ж для того, щоб обирати, спочатку треба було якось потрапити на те саме телебачення...
- Ооо, це ціла історія! Починала, як я вже казала, зі студентської газети — нашої факультетської. Подавала свій доробок на конкурс “Студент року”, і мене визнали “Студентом-журналістом” 2008 року. Це додало впевненості. Після “Королеви РДГУ” почала дописувати в місцеві газети. Щоб отримати нові знання, розвинути журналістські навички, закінчила Школу універсального журналіста. Сходила на декілька телепроб і побачила, як це - працювати у студії. Але на телебачення потрапила не тоді.

- Пригадую, як на ШУЖ першого ж дня, коли запитав вас, учнів, хто бажає дати інтерв'ю, ти підняла руку і зробила крок вперед — просто як у фільмі “Операция Ы”...
- Знаєш, я не вважаю себе нахабною, але переконана, що якщо життя тобі дає якусь можливість — чому б не спробувати нею скористатись? Тим більше, коли тобі — 19 років і ти мрієш про телебачення...

...За кілька місяців після закінчення ШУЖ побачила в газеті оголошення — на “Рівне 1” шукали ведучу для тележурналу «Модно». Я вже знала, як потрапити на телеканал, мала уявлення про його роботу. Але лише тоді познайомилася з керівником програмного відділу «Рівне 1» Ольгою Стельмах, під керівництвом якої працюю і нині.

Пам'ятаю перше завдання, яке дала мені Ольга — придумати чотири сюжети про... колготки! Я перерила інтернет, походила магазинами, поспілкувалась із продавцями... і завдання виконала. Потім зі мною записали телепроби. Але сама програма в ефір усе не виходила й не виходила. І я... на деякий час забула про телебачення. Раптом мені зателефонувала Ольга і запропонувала... вести програму про кіно «Кінолекторій». Я погодилася, не роздумуючи! Хоча на той момент не могла назвати себе фанаткою кіно. Поглиблювати свої знання про цей вид мистецтва довелося вже працюючи над випусками “Кінолекторію”. А тоді я просто зрозуміла, що треба “ловити момент”. Це зараз я вже добре розбираюся у кіно і його новинках та й просто обожнюю ходити у кінотеатри.

А тележурнал «Модно» таки вийшов в ефір, але пізніше, ніж моя програма, і з іншою ведучою.



- Нині тебе впізнають на вулицях як телеведучу? Як на це реагуєш?
- Інколи буває, але не часто. Я до цього нормально ставлюся, робота в мене така. Хтось навчає дітей у школі, хтось співає. І цих людей також впізнають на вулицях, просто, можливо, не настільки відкрито реагують.

- Не набридло вести передачу про кіно?
- “Кінолекторію” вже два з половиною роки, але теми для програм, повір, не вичерпуються. Я завжди намагаюся щось змінити у ній, створити цікаві рубрики чи зробити тематичні випуски до певних подій — приміром, кінофестивалю “DVERY” чи молодіжної кіновечірки.

Але розумію: треба не зупинятись, розвиватись. Періодично роблю сюжети для “Новин Рівного”...

- Про колготки?
- Ні!!! (посміхається — авт.). Здебільшого, про події культурного та молодіжного життя. Часто буваю в Палаці дітей та молоді — там стільки цікавого!



Ще спробувала себе у ролі режисера програми «Веселі уроки». Допомагаю креативним любителям хендмейду і інших навчити робити цікаві речі. Тим більше, моя мама як кравчиня ще з дитинства прищепила мені любов до виробів своїми руками. Хтозна, можливо, і сама колись спробую провести декілька «Веселих уроків».

А ще я дуже давно думаю про створення програми про світські події у нашому місті. Та поки що це лише думки...

- Ти вважаєш, що у Рівному реально створити щось на зразок «Світського життя»? Подумки приміряєш на себе капелюшки Каті Осадчої?
- Капелюхи мені дійсно подобаються, але я їх не ношу. Та й двох схожих ведучих, як на мене, немає — кожна людина — неповторна. Та й до досвіду Каті Осадчої мені, скажемо прямо, ще далеко. Що ж до власне передачі, то створити такий проект у Рівному в принципі реально, але тоді це будуть програми за участю одних і тих самих людей. Маю на увазі — як присутніх, так і організаторів. Хоча, як мені здається, наше місто все більше і більше стає осередком світського життя, люди вчаться відпочивати гарно та гламурно. Але знову ж таки: найчастіше це роблять одні й ті самі організації, компанії чи люди.



- Як твій обранець (актор і фотограф Дмитро Хуткий — авт.) ставиться до твоєї роботи?



- Діма знає, що мені це подобається, що я цим живу. І тому ставиться позитивно. Тим більше, Діма - теж не дебютант перед камерами… Я не розумію, коли стверджують, що творчим людям важко разом. Із власного досвіду скажу, що це не так. Я і Діма – творчі люди, різних професій, але все-таки творчих, і таким чином ми взаємно доповнюємо одне одного.