Рівнянка, яка виховує п’ятьох дітей, опинилася на вулиці

По-правильному цей притулок називається центром соціально-психологічної допомоги. Селять тут тимчасово – всього на три місяці. Отже, у серпні медсестрі обласної клінічної лікарні Оксані М. та її п’ятьом дітям знову доведеться шукати дах над головою, попри те, що сімейство формально прописане у відомчому гуртожитку обласної лікарні. Як не допустити, аби вони знову не опинилися на вокзалі, треба думати вже зараз. Саме тому наш кореспондент разом із начальником міської служби у справах дітей Андрієм Міщенею побували в притулку і зустрілися з цією багатостраждальною сім’єю.

Коли після маминої смерті її батько продавав ту двокімнатну квартиру на Відінській, у якій пройшло дитинство, Оксана довідалась, що вона насправді не Оксана. Розбираючи речі на антресолях, щоб звільнити квартиру для нових власників, знайшла старенький мамин ридикюль, а в ньому своє первісне справжнє свідоцтво про народження, де значилось зовсім інше ім’я – Марія Володимирівна Бекоурова. Правда розкрилась уже після того, як пішла з цього світу та єдина людина, яка б могла пролити бодай якесь світло на її походження.

Пізніше по крупинці Оксана довідалась, що мама, якій лікарі винесли вирок-діагноз безпліддя, привезла її до Рівного зі своєї малої батьківщини – з Тамбовської області. Хоч мама й затрималась там для конспірації надовше, аби створити перед рівненськими сусідами і знайомими враження, що цю дитину народила сама, проте повірили в це не всі. Старенька сусідка, до якої Оксана кинулася за роз’ясненнями, у подробиці вдаватися не стала, але сказала фразу, що не залишала сумнівів: "Головне, дитино, що виростили тебе вони. Значить вони й батьки".

У батьків же, як це часто буває, після удочеріння чужої дівчинки народилася своя донька. Можливо, в цьому й криється причина, що батько нині не переймається доччиними проблемами. У нього друга дружина і друга сім’я. Але й Оксана до нього жодних претензій не має. Вона вдячна названим батькам за своє щасливе дитинство, у якому були і звичайна школа, й музична, і спортивна, і літній відпочинок у піонерських таборах.

Тепер вона точно знає, що має чеченське походження. Виявляється, що Бекоурови – відома й авторитетна у Чечні сім’я. Чому її маленьке відгалуження – Оксану-Марину – у 1974 році залишили в пологовому будинку в Уварові Тамбовської області, – хто вже про це дізнається.

Сама Оксана, попри те, що умови її життя – майнові, житлові, фінансові, матеріальні та й усі інші – справді критичні, не може навіть допустити, щоб залишити своїх дітей чужим людям чи державі, яка має нині багаті й гарно влаштовані заклади для сиріт і дітей, яких покинули батьки.

Вона довірливо й щиро розповіла, як опинилася в нинішній скрутній ситуації. Слухаючи її, я збагнула, що не просто бувають непереборні обставини, а бувають люди, які не вміють опиратися обставинам. Не всі ж народжуються борцями і героями. Як не всі здатні витримати все те, що витримує вона, і при цьому не втратити сили духу. Та одні в таких обставинах борються, а інші – пливуть за течією. Вона пливе.

Із першим чоловіком, за якого вийшла у 21 рік, життя в Оксани не склалось. Вони розійшлися, і їхніх єдиний син Денис залишився жити з батьком. Нині йому вже 17 років, навчається на другому курсі технікуму.

Через півтора року після розлучення Оксана зустріла свого другого чоловіка: Віктора. Шлюб із ним не реєстрували. Після першого невдалого заміжжя Оксана до цього не прагнула. "Штампи-печатки не тримають людей одне біля одного, потрібні почуття", – переконано каже жінка, посилаючись на досвід свого першого шлюбу. Не спонукало подружжя до узаконення стосунків і народження дітей. Навпаки: Віктор переконував Оксану зберегти статус матері-одиначки, щоб отримувати виплати від держави.

Але й почуття їх не втримало разом. Рік тому воно остаточно згасло, і нині Оксана навіть встановила на своєму мобільникові фільтр, який "відфутболює" дзвінки Віктора до неї. Сьогодні, протверезівши від тих почуттів, каже, що там не було з ким жити. Але при цьому ж вони ухитрились нажити п’ятеро дітей, за яких той горе-батько не несе жодної відповідальності! Йому нема діла до того, що діти ростуть і потребують не тільки уваги, любові й догляду, а й коштів. Їх треба годувати, одягати, вчити. Валерії вже скоро 12 років, Анні виповнилося 10, Насті – 6, Данилкові – 4, а Веронічці в серпні буде 3.

Коли Оксана з’являлася з черговим немовлям у рагсі, її там зустрічали, як давню знайому, і дивувалися: "Знову дитина без батька?". "Всі мої, всіх люблю", –відповідала вона. А співробітниці відділу реєстрації співчували і передавали привіти безвідповідальному татусеві.

Сьогодні вони згадують роки, проведені з татом, неохоче. Дітям особливо запам’яталися "построєнія", які він влаштовував їм навіть посеред ночі, з’явившись додому п’яним. Витягував дівчаток за коси з ліжок і змушував робити зарядку. Оксана ж свої сварки з чоловіком називає своєрідним словом "непонятки". Виникали ці "непонятки" здебільшого через те, що Віктор не працював і навіть не намагався. Він умів напозичати грошей на свою гульню, а потім віддавати борги з дитячих виплат. Пив, розпускав руки і, коли вже доводив Оксану до "точки кипіння" (теж її вислів про стосунки з чоловіком), забирався та й їхав до матері на Херсонщину. Поживе там місяць-другий, доведе до кипіння матір та й знову повертається до Оксани в Рівне. Рік тому та точка кипіння досягла максимуму, і жінка остаточно закрила двері перед носом у батька своїх дітей.

Одна біда – то були двері не власного дому, а орендованої квартири. А господарі таких квартир не надто люблять квартирантів з дітьми. Тож Оксана за минулий рік переїжджала тричі. У лютому її діти, які стрибають і бігають незалежно від того, яка в них під ногами підлога – власна чи орендована, – так розсердили сусідку знизу в останній квартирі на вулиці Дундича, що вона пригрозила власникам квартири, що здасть їх у податкову. Розлютований господар з’явився близько півночі, коли Оксана вже повкладала дітей спати, і наказав їй забиратися геть. Не дав навіть дочекатися ранку. Так вони опинилися на вокзалі.

Наступного дня знайомі підшукали для сім’ї варіант безкоштовного житла на дачі в Кам’яній Горі. Щоб там жити, Оксані треба було глядіти матір власника –бабусю, яка після кількох інсультів лежала паралізована. Жінка годувала її з ложечки, міняла памперси, мила, обробляла шкіру від пролежнів. Дача була холодна. Рятував їх тільки обігрівач.

Найбільше натерпілись Валерія і Анна. У Рівному вони почали ходити до 25-ї школи, тож, навіть живучи на дачі, продовжували навчання там. Щодня добратися з Кам’яної Гори до школи в мікрорайон Північний їм було дуже непросто. Графік дизель-поїздів не збігався з розкладом занять у школі. То дівчатка їздили маршруткою, до якої з їхньої дачі треба було йти хвилин 20-30, залежно від того, скільки снігу намело за ніч. До того ж, розповідає Валерія, їх не завжди брали у маршрутку. "Один дядько шофер був дуже злий, – каже дівчинка. – Говорив, що безплатно возять тільки сиріт, а ви платіть". Отже, вони частенько пропускали заняття, а то й запізнювалися.

Саме тому одного дня на дворі їхньої дачі з’явився директор 25-ї школи Сергій Павлович Лінчук. Його настільки вразили умови життя дітей на холодній дачі без жодних зручностей, що він заповзявся будь-що вивезти звідти не тільки своїх учениць, а й усю багатодітну сім’ю. До вирішення проблеми підключився начальник міської служби у справах дітей Андрій Міщеня. Отак Оксана М. і п’ятеро її дітей опинилися в центрі соціально-психологічної допомоги на Дубенській.

Їм тут подобається. У них є кімната з персональним ліжком для кожного, можливість помитися й попрати, безплатне харчування, а головне – час для передишки, для того, аби вирішити свої проблеми.

Директор центру Тетяна Сергіївна Токарчук розповіла, що люди чи сім’ї, які опинилися у складних життєвих обставинах і залишилися без житла чи то через стихійне лихо, чи через насильство у сім’ї, можуть жити тут абсолютно безкоштовно 90 діб. Їм пропонують у центрі не просто дах над головою, а й харчують на 15 гривень на добу і в разі потреби влаштовують лікування. Крім того, з підопічними працює психолог, адже більшість із них потрапляє сюди у стані глибокої депресії. А ще ці три місяці використовують для того, аби ліквідувати ті складні життєві обставини, які привели людину в притулок, допомогти їй знайти житло і працевлаштуватись чи вступити на навчання. І навіть через тих 90 днів людей не виставляють на вулицю просто так. Їх передають з рук у руки центрам соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді для подальшої соціальної підтримки.



Оксана М. і Андрій Міщеня під час нашого перебування в притулку склали спільний план дій, у якому є з півдесятка пунктів про те, як допомогти цій сім’ї вибратися зі своїх непростих життєвих обставин, а мамі поставити дітей на ноги. Говорили також про те, щоб поставити сім’ю в чергу на житло, і про забезпечення дошкільників місцями в дитсадках. Адже через два місяці Вероніці виповниться три роки, і мамі доведеться вийти на роботу в обласну лікарню. Про те, що треба представити необхідні документи в соцзабез, щоб отримувати більшу соціальну допомогу. Не втрачає надії Андрій Міщеня і на те, щоб сім’ї дали кімнату в гуртожитку обласної лікарні, де вони прописані.

Все не так просто, але й не безнадійно. Головне в цій історії те, кажуть усі, кому доводиться мати справу з такими кризовими сім’ями, що в матері є віра, що вона справиться, і твердий намір бути зі своїми дітьми самій, а не спихати турботу про них на дитячі притулки і сиротинці. "Життя з мамою – краще за будь-який інтернат", – переконана Оксана. І в цьому не виникає жодних сумнівів, коли дивишся, як горнуться діти до мами, а мама – до них.

Оскільки в паспорті Оксани М. значиться прописка у відомчому гуртожитку обласної лікарні на вулиці Київській, 54, то якраз адміністрація цього закладу мала би пролити світло на житлові перспективи своєї працівниці. Сама вона була колись на прийомі в колишнього головного лікаря Мирослава Сема­ніва, проте після цього у становищі жінки нічого не змінилось.

Але нині обласною клінічною лікарнею керує інша людина – головний лікар Володимир Кисіль, який почув про проблеми медсестри Оксани М. вперше від нашого кореспондента. Ось що він нам розповів:

– У будинку на вул. Київській, 54, на першому поверсі, є склади, інженерна служба та пекарня обласної лікарні. А другий поверх віддали під гуртожиток для медсестер. Свого часу Оксану М. справді прописали там. Їй потрібна була прописка, отже, й прописали – вчинили по-людськи. Проте заяву на поселення вона не писала й ніколи в цьому гуртожитку не проживала, тож претендувати на житло там не може. Вільних місць у гуртожитку нема і не передбачається. А інший гуртожиток лікарні за адресою Київська, 52 недавно приватизували мешканці. З цього приводу є вже рішення обласної ради.


Довідка:
- У Рівному живуть 195 дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, із них 47 – біологічні сироти, а 148 – соціальні, тобто сироти при живих батьках.

- 39 дітей перебувають у черзі на усиновлення.

- 155 сиріт проживають у сім’ях опікунів та піклувальників, 17 – в інтернатах, а 23 – у дитячих будинках сімейного типу та прийомних сім’ях.