Світлана Мосійчук: "Батьки не хочуть сприяти творчому росту дитини? Я вмію переконувати!" [+ІНТЕРВ'Ю]

- Незабаром відзначатимемо Ваше професійне свято. Як сталося, що у Вашому житті поєдналось творче і освітнє ремесло?
- Я хотіла бути тільки музикантом, і реалізувати себе в іншому – я не уявляла цього. Коли в музучилищі почалася практика, я навіть і не думала про викладання в середній школі. Але був такий час, ми всі поступали на розподілення після навчання, і я мала їхати в Дубровицю. Але мене врятувала моя донька, якій не було ще року. Тому ми залишились у Рівному, я знайшла роботу і все закрутилося. І я, напевно, єдина з наших випускників, яка працює з першого дня вчителем в школі. Це та, яка ніколи цього не хотіла, і навіть боялась дітей (посміхається. – авт.).

- Як виникла ідея створити колектив у школі? Це перша спроба?
- Усе починалося не з «Карамельок». Спроби творити щось поза уроками були раніше. Урок є урок. Сидить в класі 30 дітей, двоє з них можуть і хочуть, 28 – не хочуть, або ж не можуть. Що ж тоді робити на такому уроці? Подавати все сухо і скупо – не цікаво, мені не цікаво. Гурткова робота була, але як це було на початках – ніякої апаратури в школі, ніяких інструментів, ніякої можливості творити. Я працювала з двома дівчатками, займались вокалом.

- А потім з’явився ансамбль «Карамельки», 10 років тому?
- Так. Спочатку було 6 учнів з 5 класу. Якось після літніх канікул Оля Корольчук прийшла і сказала, що навчилась грати на гітарі, просила спробувати не лише співати, але й самим грати. А у школі була всього одна гітара. Але діти загорілись, батьки посприяли і скоро в нас з’явились клавішні. А потім хлопці принесли ударну установку. Боже, яка вона була, на ній десь по підвалах грали (посміхається. – авт.). Потім учитель інформатики подарував нам бас-гітару. І отак за принципом з миру по нитці – голому сорочка вокальний ансамбль став вокально-інструментальним. Так, це було десять років тому.




- Як набирали дітей? Були певні критерії музичної освіти?
- Я люблю експериментувати, тому в перший склад набрала дітей з одного класу, а потім це стало традицією. Загалом не хотілось брати музикантів, брала звичайних діток, в яких було бажання навчитись співати і грати. Звичайно, будь-хто не може прийти і сказати «беріть, бо хочу». Я шукаю таланти.

- Тобто набрали дітей і розподіляли, хто гратиме на барабанах, хто на гітарі і від того відштовхувались?
- Так, ми кидали палички, хто на чому буде грати, хто на барабанах, хто на гітарах. Але апаратура була жахлива, підсилювачі, мікрофони. Батьки приходили і питали, що з того буде, але в мене руки не опускались. Ну і що!

- А хто допомагав у навчанні дітей, залучали ж, напевно, ще когось з музикантів?
- Вчилися загалом самі. Колись Юрій Садовий, який нині пише нам плюсовки в студії, тобто записує нас, вчив грі на гітарі, а сьогодні живемо за принципом – старший вчить меншого. Правда, барабани для мене китайська грамота, ми запрошуємо Андрія Білаша – ударника гурту ETHO XL, і він займається з нашими юними барабанщиками. У нас є трубач, є скрипалька, вона маленька ще, гарно виглядає на сцені зі старшими. Є хлопець, який грає на баяні. Але вони вчились грі на інструментах у музичній школі.

- Спочатку був лише один склад, сьогодні їх три. Діти поділені за віком?
- Спочатку один, а минулого року їх було чотири! Цього року скоротила на один, бо просто не встигаю. Але для дітей музичне зацікавлення як хвороба. Сьогодні є гурт у 7 класі, 9-му, та збірна старшокласників.



- Хто пише для «Карамельок» пісні: тексти і музику?
- Раніше ми виконували лише власні пісні. У першому складі автором була Оля Корольчук, уже пізніше цим захворіла Людмила Рудика, зараз ми відходимо від пісень Рудики, нових авторів немає. Мені подобається композитор Наталя Май. У неї такі пісні, для різних категорій дітей, для малюків, і для старших, і дитячі, і розумні, і романтичні. Витягую з Інтернету акорди і розподіляю по партіям: клавішні, гітарні, барабани, а потім з кожною дитинкою сидимо і вчимось, репетируємо.

- А чому «Карамельки»? Як вийшло саме так назватись?
- Було їх спочатку шестеро, ще коли вони не грали. От стоять вони на сцені, і цей чорний низ, білий верх - він так відверто приївся, не сказати б більше (посміхається. – авт.). Тому я сказала їм: «Діти, а чому б не зробитися нам кольоровими?». І прийшло в голову «Монпансьє». Пам’ятаєте ці різнокольорові льодяники? Але це французькою. Що ми тільки не думали, і перші букви імен брали, не йшло. Тому просто переклали. Всім сподобалось.

- Всім сподобалось? А як же ж хлопці? Доволі «дівчача» назва :)
- Ну коли перший склад підріс, вони змінили назву і стали «Аніме», це щось із душею пов’язане, так мені казали (посміхається. – авт.). Потім був гурт, тільки хлопці, то вони навідріз запротестували і назвались «ХL». Вони виступали в «Квадраті» і таких подібних місцях під назвою «Пост Скриптум».

- То я розумію, ви не тільки самими «Карамельками» опікувались?
- Звичайно. Я створила майданчик, де діти могли займатись музикою. З «Карамельками» ми працювали по-своєму, а хлопці почали самостійно писати пісні, музику, вибрали рок-напрямок, хотілось себе показати. Я все казала, що поки їх дівчата не порозхоплюють, то нехай тут грають. Але потім у мене з’явилось 4 склади «Карамельок» і хлопці знайшли інше місце для репетицій.

- Ви починаєте з більшістю дітей з нуля. Що найважче?
- Взагалі не легко (посміхається. – авт.). От навчились вони грати. А потім треба ставити їх, щоб грали разом. Буває, що ритму не чують. Плачуть, втікають, і через 5 хвилин повертаються. Я і сварюсь, і хвалю. А потім вони доходять до автоматизму так, що правою рукою грає, а лівою смс-ки пише (посміхається. – авт.). А саме так мені і потрібно.

- Натрапила на youtubі на ваші кліпи. Коли вирішили записуватись?
- Це все від мого внутрішнього неспокою (посміхається. – авт.). Просто побігала і домовилася з оператором, що знімемо на карантині кліпи. Це було минулої зими, в 30-градусний мороз, всім зателефонували, діти прийшли, поставили їх за інструменти і попросили вести себе природно. Тут же нема ніякого сюжету, ніякої задумки, нема ніяких прикрас, ніяке море не шумить. Вони просто грають і співають, показують себе, трішки комедію ламають. Юрій Садовий писав плюсовки, вчитель інформатики нарізав, спільна робота. Як випала одна така можливість, а нас знімали безкоштовно, то чому б і ні.

- А шкільна адміністрація посприяла Вам у створенні колективу? Зокрема із закупкою музичних інструментів, обладнання?
- Так, школа допомагає однозначно. Я постійно на порозі директора нагадую про те, що нам потрібно і в якій кількості. І після кількох таких нагадувань є результати (посміхається. – авт). Школа купила нам гітару, наприклад. А якщо школа допомогти не може, є батьки, вони самі зацікавлені в тому, щоб їхні діти проводили свій вільний час з користю тут, а не на вулиці. Тому, коли виникає потреба купити новий мікрофон, чи кабелі для нього, батьки не відмовляють. Коли було 55 років школі, «Азот» подарував гітару, також на кошти спонсорів ми купили барабани.

- Доволі рідкісна ситуація, коли батьки отак безвідмовно допомагають…
- Я вмію переконувати (посміхається. – авт). Батькам потрібно прокинутись і усвідомити, що їхня дитина крім них нікому і ніколи не буде в цьому житті потрібна. Хочете, щоб у дитини було дитинство, допомагайте їй в цьому, не хочете… Від незайнятості дитина все одно кудись піде.

- Із своїми вихованцями десь виступаєте, на конкурсах чи фестивалях?
- Хотілось би виступати більше. Але для цього треба їздити, а для того треба автобус на перевезення інструментів і дітей. На жаль, це не по кишені. А переїзди звичайним транспортом з цими здорованями (показує на барабани – авт.) просто неможливі. Але коли є конкурси в місті, ми виступаємо. Постійно беремо учать у «Весняному первоцвіті», він проходить у нас в Рівному. Брали участь в конкурсі в ПДМі «Моя хвилина слави». Ірина Первушевська все ніяк не могла повірити, що у нас живий звук, звукорежисерові Гордєєву довелось доказувати, що діти вживу співали, а не під фонограму.



- А що найцікавіше на конкурсах?
- У складі журі сидять старші люди і коли тільки чують «Карамельки», то починається «Ооо, зараз знову будуть «бахкати», голова болітиме». А все діло в тому, що ми виступаємо вживу і тільки вживу. Для чого цим дітям вчитись, якщо потім записати «плюсовку» і покривлятись на сцені? Журі хочуть диск і одну співачечку. Ми з Людмилою Рудикою так в Чернівці їздили, то я просила хоч скрипаля нашого взяти – не дозволили.



- Які нагороди вибороли?
- На жаль, чи на радість конкуренції у нас немає, ми йдемо як вокально-інструментальний ансамбль, а такий є лише у 9-й школі. Тому в місцевих чи обласних конкурсах ми перемагаємо завжди.

- Уроки музики в школі – це робота, але і роботою для Вас став колектив. А як же тоді вільний час?
- Вільного часу майже немає. Але я розумію, що так можна просто «згоріти». Віднедавна почала керуваптися фразою «І нехай весь світ зачекає» (посміхається. – авт.). І тут мене починає тягнути знову, зробити більше репетицій, десь побігати, щось повирішувати, і я себе трошки стримую.

- Можливо, маєте якесь особливе хобі?
- Хобі… Як у будь-якої жінки. Але це скоріше не хобі, а обов’язок, я кажу про город і домашнє господарство батьків. Я це роблю, але страшенно не люблю (посміхається. – авт.). А якщо брати з того, що люблю, то це подорожі. Мені подобаються Карпати, лазити по горах, але тільки самій. Я так сама піднімалась на Говерлу. Я вже думала, що просто «гекну», серце калатало, треба було брати рюкзак, а я з сумкою пішла. Раніше в Чехії бувала часто, в Польщі, всю Прибалтику об’їздила, в Росії багато де була. У Петербурзі проводила у знайомої всі зимові канікули.




- Білі ночі, розвідні мости…
- Так, якось дивилась на мости, і не встигла повернутись додому, всю ніч проходила по Петербургу (посміхається. – авт.).

- Куди б хотілось ще поїхати?
- Хочеться з’їздити на Урал, в Тайгу, на Байкал. От така мрія. Всі хочуть в Париж, я а туди. Я думаю, що і в Париж ще встигну. Хочеться в Австрію на лижах, або хоча б в той Буковель. А де я катаюсь на лижах? Біля аеропорту, в сторону «Епіцентру» (посміхається. – авт.). А знаєте, що я ще хочу! Стрибнути з парашута, але боюсь приземлятись, боюсь, що ноги поламаю, краще вже на дерево себе скерувати, і висіти на гіллячках (посміхається. – авт.).

- Стільки різних проблем, клопотів у житті… Як відновлюєте сили?
- Оптимізмом. Це внутрішнє, у мене все через сміх. Я розмову починаю з анекдоту, потрібно ж бути веселою. Я в голову не беру дурного, і розумного багато теж. Забуваю всі назви, терміни. Так жити легше. І мені завжди говорять, що уроки в мене шумні і перерви також, а мені нормально, я і з ними, і шум мені не заважає. Нехай покричать діти на перерві, зосередженіші будуть на уроці.

- А звідки ж стільки оптимізму?
- А я й не знаю. Я все життя така, це частина мене. А ще я плачу, коли ніхто, звичайно ж, цього не бачить. Кажуть, треба йти до моря, в гори, стати і кричати. І на уроці можна покричати, але діти при чому. У тебе нема настрою. Крапка.



- А що на рахунок музичних вподобань, хто надихає Вас?
- Я все слухаю. Професія у мене така. Навіть сучасний реп відкрила для себе, а чому б і ні. Всі слухають Емінема, я теж повинна послухати, зрозуміти, чим він подобається. І рок сучасний слухаю. У рок-музиці реалізується той крик на горі чи на березі моря, але на сцені. І ще рок-музиканти пропагують здоровий спосіб життя. Наприклад, колись була група «Мій батько п’є», вони були проти паління, алкоголю. Це дуже класно. Надихають старі гурти, Квінт, Скорпіонс, Фреді Меркюрі. Я їх поважаю. Навіть на телефоні слухаю. На дзвінок поставила пісню групи Пантера, завжди смішно, коли в маршрутці хтось зателефонує, і люди зглядаються на мене, я ж не молоденька (посміхається. – авт.).



- Самі вирішили зареєструватись у соцмережах?
- Зареєструватись допомогли, розказали як. Але ідея моя, хотіла закинути відео та музику, щоб розширити коло слухачів «Карамельок». Закинула відео на youtub, Вконтакті, Фейсбук, фото в Однокласники.

- Що плануєте ще зробити?
- Та от по гриби сьогодні хотіла йти. А якщо на рахунок роботи, то тут все просто – репетиції. Перед Днем вчителя їх буде більше (автор спілкувалася з пані Світланою якраз напередодні Дня вчителя). Спонтанно займатись не можна, в кожного є свій час, для кожної дитинки все розписано, як урок. Найближчим часом плануємо концерт до Дня вчителя. Діти будуть танцювати, грати, вчителі співатимуть реп. Правда, не всіх вдається підбити, але я над цим працюю (посміхається. – авт.). Хочу зробити шоу! Буде маленька циганочка-музикантка, будуть піонери в пілотках. Буде все! Я йду до кінця. Ні за чим не жалію. Маю внутрішнє чуття, що варто зробити, а над чим не варто працювати.