Хлопчиську, я не знала, що це було кохання…

З наукою Віталик не дружив. Теореми, синуcи-косинуси… Він не вважав це цікавим і потрібним. Батько не раз брався за пасок, аби синові поставити мізки туди, куди годиться. Матір традиційно ставала на захист.

Однокласниці недолюблювали хлопця. Даремно, що гарний і багатий. Усіх за кіски шарпав. Книжки ховав. Зверхньо споглядав на тих, чиї матері в ланці спину гнули, чи на фермі з рання до смеркання працювали.

… Софійці важко було залишати затишне містечко. Тут її друзі, школа, улюблений кінотеатр. Але вона з матір’ю змушена перебратися до бабці в село. Так велів батько. Скоро в нього буде нова сім’я.

Мама збирала речі. А Софійка спробувала уявити, як переступить поріг нової школи, до якої від бабиної хати цілих шість кілометрів.

— У нас новенька! З міста!
Для дев’ятого "А" це була надзвичайна подія.
— Не з міста, а з сусіднього села, — хмикали учні з дев’ятого "Б".
— Це тепер вона живе в селі! — не здавалися впертюхи з дев’ятого "А".
— Її з матір’ю батько з дому вигнав. А в бабці хатинка — на курячих ніжках. Старенька. Не така вже й цяця та ваша новенька, — підсміювалися "опоненти" дев’ятого "Б". — В місті її мама гарну роботу мала, а тепер пішла в поліклініку підлоги мити.
— Казки завжди закінчуються добре. Ви знаєте це? А хатинка на курячих ніжках — з казки.
"Опоненти" з дев’ятого "А" і з дев’ятого "Б" дружно повернули голови. Софійка чула їх перепалку.
— Ми… просто так, — мовив хтось. — Ми…
Софійка пішла геть.

Дев’яти— і десятикласників із сусідніх сіл возив до школи старий сільський автобус. Якщо ж він псувався, потрібно було на науку, а потім додому, добиратися пішки. Для Софійки це було незвично. Дорога, здавалося, не мала кінця. Дехто з учнів ходив навпрошки — через поля. Софійка польових доріг не знала і боялася.

— Софіє, тебе підвезти?
— Віталик? Якщо тобі не важко…
— Велосипед витримає. Новий!

Софія вмостилася на багажнику. Вони обганяли учнів з дев’ятого "А" і з дев’ятого "Б", котрі відкривали роти від здивування.

Наступного дня хлопці з паралельного класу запитували Віталика:
— Тобі подобається та цяця?
— Вона має ім’я. А, по-друге, я її просто підвіз.

У присутності Софії Віталик ніколи не говорив дурниць і не хвалився, що йому нового купили. Сидів тихо, як миша, коли Софія відповідала на уроках. Начебто між іншим пропонував підвезти додому, коли не було автобуса. І ніколи не пропонував дружби.

Перший букет на лавці, на подвір’ї, Софія знайшла восени, коли була вже десятикласницею. Точніше, квіти знайшла бабця, котра прокидалася дуже рано.

— Доню, Сонечко, тобі якийсь залицяльник цілий оберемок айстр на лавку поклав.
— Мені???
— Та не мені ж, старій. Такі слічні квіточки. Зараз поставлю в воду. Ой, певно всі айстри на городі позрізав, — бідкалася бабця. А Софія не могла втямити, хто ж той дивак.

Час від часу, аж до морозів, з’являлися на лавці квіти. Софіїна бабця ще раніше почала прокидатися. Дуже хотіла побачити, хто для внучки букети носить. Не вдалося… А навесні квіти почали з’являтися знову.

— Софіє, куди підеш вчитися після закінчення школи? — цікавилися однокласники.
— Не знаю. На роботу, мабуть. Мамі треба допомогти.
— В тебе ж майже одні п’ятірки будуть в атестаті.
— Атестат зачекає.
На кожен другий танець на випускному Віталик запрошував Софію.
— Які вони гарні обоє! — перешіптувалися вчителі і батьки випускників.
— Що він у ній знайшов? — червонів від злості Віталиків батько.
— Вони просто танцюють, — заспокоювала матір.
— Запав хлопчисько на ту бідосю. Я йому вдома покажу! Казали мені, що він її зі школи підвозив. А-а-а… Тепер я зрозумів, хто всі квіти і в нас, і в сусідів позривав. Ну-ну!

Після випускного батько добряче відлупцював Віталика. Матір цього разу не змогла захистити. Аж сусіди чули, як сварилися медичка з агрономом. Правда, не знали, з якого дива.

— Я все одно люблю Софію! — вигукнув Віталик.
— Заб’ю! — крикнув батько.

Мама-медичка кинулася шукати заспокійливі краплі.

Софія і духом не відала про пристрасті у Віталиковій сім’ї. Як, власне, і про Віталикове кохання. "Автор" оберемків квітів також залишився невідомий.

…Софіїні мрії і сни втікали з села до великого міста. Їй привітно усміхалися тисячі вогнів і вогників. Високі будинки були схожими на добрих таємничих велетнів. Вона знала: там буде щасливою.
Майже відразу після отримання атестата дівчина поїхала з села.

— Як ваша Софійка? — запитували односельці матір і бабцю.
— Добре, Богу дякувати, — відповідали ті.

А Софії було по-різному. Спершу у чужому місті було самітно серед сотень тисяч людей. Проте дала собі раду. Робота, навчання, нові друзі, кохання…

Згодом купила невеличку квартиру для матері і бабці у містечку, де народилася. Сама ж із чоловіком, котрий із перспективного у минулому інженера став заможним бізнесменом, мешкала у великому місті. Виростали двоє синів. Сім’я любила навідуватись у невеличкий дім, який придбали у Європі.

Продовження читайте незабаром.

"Рівненська газета" № 51 від 20 грудня 2012 року