Міліціонер з Рівненщини від роботи відволікається... віршами

Коли читаєш зворушливі рядки, які людина рифмувала наче серцем, не вигадала, а «взяла» з життя, з буденності, то на мить замислюєшся, що є серед простих людей великі цінителі поезії, які словом пробуджують в тобі весну й снагу до життя. А по-особливому вражає, коли дізнаєшся, що пише вірші міліціонер, та й ще жінка.

Здається, що про романтичність професії правоохоронця показують лише у кіно, а виявляється, що коли серце співає, а душа прагне до прекрасного, то й на роботі лад, і вдома чекають, і на творчість часу вистачає.

З такою творчою людиною ми познайомились у Рокитнівському райвідділі міліції, що на Рівненщині. Капітан міліції Людмила Володимирівна Троцюк уже шість років працює у підрозділі. Зараз виконує обов’язки начальника штабу. Жінка у міліцейському однострої обожнює свою роботу. Незважаючи на відсутність романтики, купу буденної роботи з паперами і людьми, капітан Троцюк не шкодує про свій вибір. Її репутація обізнаного професіонала вкотре спростовує існуючий стереотип, що робота в міліції – не жіноча справа.

– Як би банально це не звучало, – зізнається Людмила Володимирівна, – але все починається саме з великого бажання займатися улюбленою справою!

Людмила Троцюк у вільний від роботи час пише вірші. Вона вважає, що це захоплення допомагає їй відволіктись від буденності.

– Кожна людина – неповторна особистість, і тому свій спосіб самовираження вибирає для себе сама. Хтось танцює, хтось грає на музичних інструментах, або колекціонує поштові марки, а я пишу вірші, – зізналась міліціонер.

Рядками з власної поезії жінка відповідає на запитання, чому почала писати:

«Чому пишу»

Поезій не пишу на замовлення,

Вони народжуються самі.

Це спосіб мого ставлення,

Це струни моєї душі.

У них відчуваю розраду я,

Я ними і плачу й молю.

Віршів не пишу на замовлення,

Я ними страждаю й тужу.

Словами пишу я життєвими

Про те, що на серці болить.

Поезію не пишу на замовлення,

Поезією я живу…

Ще в школі у кожному творі Людмили Володимирівни обов’язково були присутні кілька поетичних рядків. Свої ж перші справжні вірші написала в педагогічному училищі, де згодом навчалася. З усмішкою жінка згадує, що поштовхом стало перше кохання. А далі викладачі попросили написати щось на конкурс «Студентська весна» і так пішло…

Хоча власних збірок Людмила Володимирівна не видавала, та завжди потай про це мріяла. А от в районних газетах друкувалася неодноразово. Окремі поезії були надруковані в збірках Оксани Малишко «Щаслива» 1997 рік та «Дитинство» 2000 рік. Зараз жінка є членом районної літературної спілки «Рокита».

– Маю багато ліричних поезій, пишу про дітей, присвячую рядки рідним та друзям: «Марічка», «Ой тумане синій», «Осінь», «Мамина молитва», – ділиться Людмила Троцюк. – А про те, що людина пише тоді, коли їй тяжко, я не можу однозначно сказати. Все залежить від настрою та навіть від пори року. Адже коли людина щаслива, їй також хочеться про це розповісти, у моєму випадку також з’являються поетичні рядки. Вірш написати не так просто, як нам здається. Він пишеться з глибини душі, все залежить від емоцій і світобачення. Те, що я пишу, це – не спосіб вразити світ, а потреба поділитися думками, а, інколи й зрозуміти себе. А от героями моїх поезій здебільшого стають рідні та близькі мені люди, інколи я сама, а буває, що й випадкові перехожі. Часто пишу під впливом переживань. Маю багато віршів, присвячених дітворі: «Племінничок», «Вовченятко», «Непосида».

«Синочок»

(уривок)

У мами – радість, у тата – свято.

Малюк-синочок з’явився в хаті.

Ось став на ніжки несмілим кроком,

Ось під диваном повзе вже боком.

Гукає бабусю, й питає у діда:

«Коли вже тьотя в гості приїде?»

Щодня вже вищий, інші бажання,

Все хоче знати, ставить питання:

«Чому це котик не миє лапки?»

«Чому собака не носить шапки?»

«Навіщо сонце промінням грає,

А де воно ввечері спати лягає?»… (2007 р.)

Улюбленої поезії Людмила Троцюк виокремити не може, каже, що насправді любить їх усіх, адже кожна з них – це частинка її в певний момент. Та найближчими жінка називає рядки поезій «Молитва», «Сестричці», «Тобі», «У церкві» та «Загадкове».

«Загадкове»

Ви бачили, як Злива до Грому загравала?

Лила-співала, дощем землицю омивала.

Як ніжно струмками йому дзюркотіла?

Як стукала в вікна, манила, дощами летіла…

Як Грім озивався до неї бубняво.

Відгрімлював ніжно слова їй ласкаві.

Як разом у парі землею летіли.

Лили-поливали і громом гриміли. (2010 р.)

Пані Людмила – творча особистість. На перший погляд і не скажеш, що жінка в погонах так просто й щиро проявляє свої думки на папері, але найголовніше – вона дійсно вселяє в свої вірші життя! Це стає зрозумілим зі слів самої Людмили: «Моє життя – це і є рядки моєї поезії, а поезія є частиною мого життя».