Занедбана доля

Проте це було обійстя старої Ганни. Саме вона протоптала оту стежиночку, бо кожного вечора приходила, ночувала, а ранком знову шкандибала, по-старечому ледь соваючи ногами, у село. Їй хотілося бути серед людей, чути їхні голоси, часом привітні, інколи – лайливі. Але це її не обходило, адже вони – люди, з ними все одно краще, ніж у власній самотній хатині. Старші люди шкодували жінку, пам’ятаючи, що вона не завжди була такою…
Колись Ганна – вправна господиня – кожного дня готувала щось смачненьке, порала худобу, прибирала в хаті, і все це задля коханого чоловіка Степана і двох наймиліших синочків – Сергійка та Мишка. Степан працював трактористом, вона – дояркою. Все встигала, всьому давала лад, тоді очі її від щастя сяяли.
Але одного вечора все змінилося. Степан прийшов додому пізно, вечеряти не став, а, ховаючи очі, сказав: "Іду я, Ганно, від тебе. Іншу зустрів… Дітям допомагатиму. А ти лишайся, живи й не журися". У неї від тих слів перед очима якісь чорні кола попливли, а він кидав у валізу свої речі і мовчав…
Синочки їхні вже спали, Степан до ліжечка не підійшов, ніби й не його ці діти. Зібрався, подивився на Ганну, вона безпорадно стояла біля шафи, здавалося, не розуміла, що відбувається. Чоловік позіхнув, а тоді рішуче попрямував уперед, вийшов, щільно причинив за собою двері.
Відтоді оте й почалося…
Не раз і не два бігала Ганна у сусіднє село, прихопивши із собою Сергійка з Мишком. Приходила до хати, де жив її чоловік із новою жінкою, благала повернутися, діти плакали. Степан відвертався, тицяв синам цукерки. А потім у тій господі завели лютого пса, що й близько до хати не давав підходити… За кілька місяців у Степана з розлучницею донечка народилася, про Ганну з синами він остаточно забув.
А вона ніяк не могла себе вгамувати, тужила за чоловіком, дітей занедбала. Вони заняття у школі почали прогулювати, погано навчалися, а їй – байдуже. Одно – сльози лила. Приходили вчителі, вмовляли, навіть директор школи її викликав, казав, що вона – мати, повинна дбати про синів, думати про їхнє майбутнє, але відповідь у неї була одна – дуже безглузда: "Поверніть мені чоловіка, тоді буду синами займатися". Але хто ж його поверне? Степан тішився новим щастям, про колишню сім’ю згадував неохоче, за синами не журився… Терпець педагогів увірвався, коли побачили, що Сергійко з Мишком обідають якимись помиями із собачої миски. Дітей віддали в інтернат, а Ганна й далі за чоловіком тужила, кляла-проклинала розлучницю…
Пробігло кілька років. Одного дня пішла Ганна по хліб, а з-за рогу вулиці Степан виїхав на новенькому мотоциклі, з ним – "ота жінка" і їхня донечка. Ганна мало не під колеса кинулася, Степан різко повернув убік, але не впорався з керуванням, влетів на швидкості у великий стовп із трансформаторною будкою… Удар був дуже гучним, а останній крик Степана, розлучниці та їхньої донечки по-нелюдському жахливим. Усі вони загинули… Якось дико тоді й Ганна закричала, божевільним сміхом зайшлася. Вона не постраждала, лише на руці синець лишився.
Ще за два роки жінка ніби й до тями прийшла. Мишка з інтернату забрала, почала за нього дбати. Старший її син Сергійко тоді вже школу закінчив, здобував професію слюсаря в училищі. Вже й з дівчиною зустрічався, мріяв за кілька років одружитися. Та не так сталося, як гадалося…
Десь на одному з уроків фізкультури Мишко під час бігу впав, коліно забив. Із великим синцем і подряпинами додому прийшов. Ганна заходилася лікувати, але народні методи не допомагали. За тиждень повезла хлопця в лікарню, там його обстежили і вразили матір жахливим діагнозом: онкологічна пухлина. Щоб вилікувати Мишка, Ганна все, що було в господарстві продала, село допомагало, всі співчували, але хлопцю на життя не йшлося…
Під час похорону Ганна плакала, але найбільше Сергійко за братом тужив. А за кілька днів сказав матері: "Снився мені Мишко, дуже веселий, щасливий, казав, що візьме мене до себе, бо там – добре, а тут – одна журба…" З тим і поїхав далі навчатися, а за два тижні Ганні повідомили, що Сергійко раптово помер від тромбу, йшов коридором під час перерви і впав. Нічого не можна було зробити.
Отак і залишилася Ганна сама. Дуже швидко постаріла, господарство, хату остаточно занедбала. Ходить селом, з людьми майже не говорить, лише до їхніх розмов прислухається. Часом котрась зі співчутливих жінок наллє їй склянку молока, скибку хліба відріже, тим і живиться.
А як на цвинтар прийде, то над рідними могилками так жалібно плаче-квилить, аж серце в кожного, хто чує, крається.
Жодна людина своєї долі не знає, проте всі сподіваються на щастя. А для того, щоб воно прийшло, потрібно навчитися не відповідати злом на зло, ворогів прощати, всім добра бажати, намагатися задля інших жити, серцем Землю зігрівати.