Де плачуть дерева золотими слізьми…

— Мамо! — вигукнув Василько. — Ма…
— Не турбуй її, хлопче, — втомлено мовив сільський лікар. — Не можна зараз.
— Васильку, синочку, — ледве видихнула Уляна, — ти вже великий, а наша Людочка ще мала. Люби і борони свою сестричку. Вона в тебе одненька.
— Уляно, прошу вас, не хвилюйтеся, — лікар нервово глянув на годинника.
— Ніколи серце не боліло, — шепотіла Уляна. — А тут на тобі…
— Степане, швидше, — квапив лікар водія. — Мусимо довезти…
Хлопець сполохано глянув на лікаря. Той опустив очі. До райцентру залишалося кілометрів з п’ятнадцять.
…Небо полоскало у теплому дощі клапті і клаптики хмар.
— Світ плаче за Уляною, — шепотіли люди на цвинтарі.
— Бідні діти. Василько наступного року школу закінчить, а Люда… Батькові вони не потрібні. Коли Уляна помирала, Костя своїй коханці конюшину косив.
— Тому й не витримало серце. Знала Уляна, що чоловік до Зойки бігає. Терпіла. Задля дітей жила.
Люда не вважала себе малою, хоча закінчила лише третій клас. І тільки тут, на цвинтарі, стало дуже лячно. Матері більше немає.
Через півроку Костянтин привів на своє обійстя Зойку. Село встало на дибки. А він наказав дітям, аби поважали і слухали нову матір. Вона ж щоразу намагалася дорікнути нерідним дітям за будь-яку дрібницю. Костянтин її в усьому підтримував.
— Віддам до інтернату! — покрикував на дітей.
— Спробуй! — вперше в житті підвищив голос на батька Василь.
— Там страшно? — запитала Люда.
Якось Зойка накричала на падчерку, що та — нероба. І в школі наука, і вдома — наука. Прання купа назбиралася. Пора вчитися господарку обходити, прати-варити.
Шмаття не слухалося дитячих рук. А ще руки викручувало від студеної води. Побачивши Людине прання, брат знову поскандалив з батьком. А Зойка, взявши руки в боки, лише підсміхалася.
— Васильку, мені мама снилася. Вона кликала тебе, — тривожно мовила одного липневого ранку Людочка.
— Через тиждень — роковини за мамою. Вона сумує на небі за нами, — заспокоїв сестру Василь.
— Мама не бачила, як ти школу закінчив…
Після обіду небо почали затягувати важкі хмари. Збиралося на грозу.
— Василю, прижени худобу, — гукнув батько.
— І я з тобою! — сказала Люда.
— Залишайся вдома. Я буду йти дуже швидко. Ти не встигатимеш.
Люда помахала з ганку братові рукою.
Дощ полив раптово. Громовиці били, наче оскаженілі. Люда закривала очі при кожній блискавці і знову дивилася на дорогу. Її сердечко калатало, як оскаженіле.
Гроза минула, а Василько не повернувся. Врапт здійнявся лемент:
— Людоньки, Вася неживий! Блискавка вбила!
Старі й малі побігли на пасовище. Корова дивилася на біду винуватими очима. З її очей капали сльози.
Село знову носило в зубах Костю і Зойку. Кожен був переконаний: у смерті хлопця вони винні.

Продовження читайте незабаром

"Рівненська газета" № 3 від 17 січня 2013 року