Замість щастя – сірі будні

Натомість у душу полізла сіра буденність. Під її нахабним натиском кришталево-веселкова цнотливість лише позіхала, поступово розчиняючись. Зрештою сірість різко штовхнула кольори чистоти. Вони розгублено впали, скалічені, а за кілька хвилин померли… Сіра буденність дивилася байдуже: вона перемогла, ця душа тепер належить їй.
Її не хвилювали сльози, це плакала плоть, відчувши образу. А душа, загубивши цноту, стала сіро-безбарвною. Ось так почалося сімейне життя лише вчора одруженої…
Надійка завжди мріяла про щастя. Чому ж замість нього отримала сіру буденність? Де ж радість від того, що вона нарешті – дружина? Її чоловік – той красень Олег, за яким так багато подруг побиваються й досі. Він – молодий успішний бізнесмен, батьки його теж не прості, а на посадах. Це ж добре – у таку сім’ю потрапити… Чому ж тоді заміжжя принесло їй замість щастя гіркоту й розчарування?
Вона згадала вчорашній день. Весільні урочистості були аж надто святковими. Гості всміхалися, музики грали, столи – повні дорогих наїдків і вишуканого питва. А вона, наречена, сяяла у чудовому вбранні, як яблуневий цвіт. Олег був неперевершено галантним, гордовито щасливим. Усе чудово!
Аж раптом погляд її впав на молоду жінку, яка стояла осторонь і тримала за руку хлопчика років чотирьох. Дитина була маленькою копією її Олега.
– Хто це ?
– Де ?
– Та он жінка із хлопчиком. Чому вони не серед гостей? Це ж, напевно, ваша родичка?
– Ні, це не родичка. Це так, одна нахаба, бо й сюди припленталася. Колись я з нею зустрічався, але потім з’ясував, що вона бідна, як церковна миша. От і покинув.
– Але ж у неї дитина. Це твій син?
– Не знаю, не цікавився… Це все в минулому. Ось ти в мене – чудова наречена. Адже маєш посаг – аж три кав’ярні. Наші батьки подбали, щоб ми мали все. То не дивися на тих злиднів, хай нам не заважають…
Музики заграли вальс. Цей танок мав довести присутнім, що вони вже не наречені, а молоде щасливе подружжя. Проте Надійка несподівано для всіх різко відштовхнула Олега й побігла від нього. Він наздогнав її і, зберігаючи на обличчі чудову усмішку, тихо сказав:
– Не вибрикуй, на нас усі дивляться. Ти що, справді у кохання віриш? Дарма… Та я ж із тобою через багате придане одружився…
– Як же нам тепер жити разом? Ти ж обіцяв зробити мене щасливою.
– Обіцяв – зроблю, аби лиш слухала мене й корилася, Тоді тобі буде непогано. А як ні… Сама знаєш, скільки твоїх подруг за мною побиваються…
Знайомі та й рідні дивувалися, що Надійчине заміжжя виявилося нещасливим. Вона не жалілася, але виглядала так, як перегоріла лампочка…
Мудрість людська вчить, що гонитва за матеріальними благами не повинна бути сенсом життя людини. Напевно, тому пари, які побралися з розрахунку, в більшості – нещасливі.

"Рівненська газета" №5 від 31 січня 2013