"Мені добре, що ми дихаємо одним повітрям"

Молода вчителька Христина Анатоліївна, закінчивши педінститут, потрапила за розподілом на роботу у село. Школа, учні, уроки – все це їй подобалося, але побутові умови – аж ніяк. Не могла вона, міська дівчина, звикнути носити важкелезні відра з водою, не виходило в неї навчитися дрова рубати… Та й хатинка, де її поселили, була дуже стара, так би мовити, "на курячих ніжках". Тому затримуватися у тому селі Христина не планувала, мріяла чим швидше повернутися назад у місто.
Учнів, своїх перших випускників, вчителька поважала за працьовитість і, за її визначенням, всевмійкуватість. Помічала, що деякі хлопці дивилися на неї захоплено, особливо Володя, що за третьою партою біля вікна сидів. Христина не надавала цьому значення, бо ж він – її учень, отже, почуття його – дитячі. Подобалася його доброта: дрова допомагав рубати, воду часом носив, хоч вона й не просила…
На випускному вечорі запросив Володя її на танець, під час якого несміливо освідчився. Христина Анатоліївна поставилася до слів хлопця, як їй здавалося, мудро. Подякувала за почуття, запевнила, що кохання учня до вчительки – скороминуще. А ще назвала таку любов неліцензійованою, бо хто ж тоді таке міг схвалити? Кохання школяра до наставниці? Та ви що? Повне табу…
Час спливав. Христина знайшла цікаву роботу в місті, покинула село, Побутові негаразди забулися. Сільська школа, учні – все залишилося в минулому. Вона майже не згадувала той період життя.
Особисте щастя в неї не вельми добре склалося. Прожила з чоловіком п’ятнадцять років та й овдовіла. Довелося самій доводити до пуття двійко синів. Було важко, але жінка намагалася завжди бути оптимісткою. Тепер сини вже дорослі, мають власні сім’ї, будують кар’єру…
… Сьогодні під вечір пані Христина вирішила, що саме доречно буде випити філіжаночку кави, але не вдома, а в улюбленій кав’ярні. Там завжди є люди, а дівчата-продавчині такі милі й привітні, вміють так посміхнутися кожному відвідувачу, що настрій відразу стає чудовим. А яка смачна там кава!
Отже Пані Христина замовила свій улюблений напій і вже насолоджувалася його смаком і неповторним ароматом, коли несподівано почула:
– Вітаю Вас, Христино Анатоліївно! А Ви майже не змінилися, такі ж красиві, як колись.
– Дякую, – пані Христина відповіла трохи розгублено. – Ви, напевно, мій колишній учень, бо на ім’я та по батькові мене називали лише у селі, де працювала вчителькою.
– Не дивно, що Ви мене не признали, пройшло багато років… Я – Володя.
Перед нею стояв високий, гарний, трохи сивуватий чоловік. Він був майже не схожий на закоханого у неї підлітка, лише очі чимось нагадували того давнього Володю…
Багато про що говорили вони у той вечір. Згадали село, школу, всіх її колишніх учнів. Про себе Володя розповідав мало: живе в місті, має роботу, був одружений, але не склалося сімейне життя… Має дорослу доньку.
Володя провів колишню вчительку додому, обмінялися телефонами. Наостанок він сказав:
– Ви не повірите, але всі ці роки живе в моєму серці оте, як ви тоді назвали, неліцензоване кохання. Навіщо почуттям якась ліцензія? Мені добре, що ви є, що ми дихаємо одним повітрям. Дуже вдячний долі, що подарувала сьогодні зустріч із вами…
Пані Христина стояла біля вікна і посміхалася зірочкам у нічному небі. Вона відчувала спокій і радість.
Кожна людина мріє про вірне кохання, добре, якщо воно збувається. Таке почуття зігріває земний шлях, допомагає плекати в душах високу шляхетність.


"Рівненська газета" №8 від 21 лютого 2013 року