Брати Капранови: "Любіть Рівне, бо це найкраще місто на землі" [+ІНТЕРВ'Ю]

Військові кібернетики за освітою, романтики-практики по життю і просто брати-близнюки Віталій та Дмитро Капранови вже впродовж багатьох років займаються видавничою справою та громадською діяльністю, пишуть книги і вірші. Вони постійно разом. У них є свій «Закон» та «Кобзар». Вони знають, що «Розмір має значення» та як приготувати «Приворотне зілля». Від них не приховаєш, про що пишуть секретарки великих босів у своїх «Щоденниках…». Вони «люблять українок» і закликають усіх чоловіків їх регулярно любити. А незабаром планують видати свій «Комікс з історії України».

«Рівне потрібно перейменувати»

- Ви часто відвідуєте Рівне. Що подобається у нашому місті?
- По-перше, коли приїхали у Рівне цього разу, після того, як не могли проїхати тут автомобілем, ми зрозуміли, що його потрібно перейменувати, щоб не обманювати людей. Яке ж воно Рівне? Скоріше криве (посміхаються – авт.). А якщо серйозно, то для нас Рівне - це сакральне місце. Ми самі з кочової місцевості і звикли до козацької традиції, історії. Тобто, коли після тебе фактично не залишається археологам роботи, ну хіба люльку чи монетку знайти. А тут, у Рівному, присутній дух осілої такої старовини, зовсім інша культура, яка дуже комплементарна для археологів, і якщо чесно, ми як люди степові її трішки побоюємося. Тому для нас Рівне - це ще незвідана Україна. Ми взагалі, коли вперше приїхали в Рівне, то думали, що тут українців немає. Та з часом зрозуміли: виявляється, що є.

У Рівному втретє відкрилися "DVERY" [+Фото]

- Чи не виникало у вас бажання написати книгу про Рівне?
- Ми зараз працюємо над історичним романом про ХХ століття. Він охоплює період Другої світової війни, яка є нашим основним прицілом. Тому наразі детально вивчаємо події, які тут відбувалися, діяльність УПА, радянської армії, події сусідньої Галичини і їх взаємодію.

- Напевне, вже налагодилася співпраця і з місцевими авторами? З ким саме ви співпрацюєте?
- Зараз взагалі дуже складно з кимось співпрацювати. А у Рівному головний автор, з яким ми співпрацюємо - це Юрко Журавель. Він малює ілюстрації до книг, які ми пишемо та видаємо. Зараз, наприклад, ми працюємо над коміксом з історії України і він допомагає у його художньому оформленні, малює портрети видатних особистостей, які будуть у книзі.



«Працюючи над коміксом з історії України, зробили географічне відкриття»

- Звідки бажання подати історію України у гумористичній формі?
- Ця ідея виникла тому, що у нас ще жоден письменник не систематизував історію для загальної свідомості, а дітям розібратися у тому, що пишуть у підручниках, складно. Якщо це не зроблять літератори - все так і залишатиметься. Адже історики ставляться до історії як до точної науки, кожен із них досліджує певний період, місцевість або культуру. Тому вони ніколи цього не зроблять. Тільки такі нахабні люди як письменники можуть взяти на себе дуже ризиковану роботу та спробувати нанизати історію таким чином, щоб це легко запам’ятовувалося. І ми зараз це робимо. У нас є рецензенти – професійні історики, яких ми долучаємо для того, щоб це був корисний продукт і для історії також. А вже восени ми надіємося випустити це видання. Працюючи над книгою, ми навіть зробили географічне відкриття. Виявляється, що якщо провести прямі лінії на карті від крайньої південної до крайньої північної точки, то село Моренці і прилеглі території виходять центром України. Те ж саме виходить, якщо провести лінію від крайньої східної до крайньої західної точки.

- Ви кібернетики за освітою. Звідки ж потяг до дослідження історичних подій?
- Освіта у наш час не визначальна. Коли ми вчилися, освіта була річчю хаотичною, випадковою. Тобто вважалося, що потрібно вчитися, а в моді були інші професії. Інженер – це було престижно, і ми пішли в інженери. Як казав Жванецький: «освіта у мене вища технічна, тобто жодної». Ми якраз можемо підписатися під цими словами. А писати на історичну тематику почали, зрозумівши, що більше не можемо мовчати. Адже нещодавно дійшли висновку, що більшість із нас не знає, чиї ми діти. Наприклад, наш батько довідався ким насправді був його дід з бабою від нас. Тому що його дід і баба були розкуркулені та переселені, а не загинули так як йому розповідали. Виходить, що в Україні секретна історія чи не кожної родини. І тому ми вирішили, що історія України теж секретна, мається на увазі не лише документарна її частина. І ми вирішили зібрати відповідну інформацію та подати її у доступній читачеві формі.

Як брати Капранови «любили українок» у Рівному [+Фото]

«Стали публіцистами не від хорошого життя»

- Ви давно відомі в Україні як письменники, видавці. Як сталося, що ви почали писати вірші?
- Можна сказати, що спочатку ми ствердилися як поети, а вже потім стали письменниками і видавцями. Наша мама писала вірші та почала нас залучати до цієї справи. Ми писали віршовані привітання та інші поетичні твори. А вже потім почали писати прозу, публіцистику.

- Як виникло бажання писати публіцистику?
- Власне публіцистику ми почали писати від безвихіддя. У 2002 році дійшли висновку, що потрібно щось робити, що немає людей, які б не просто бачили поверхнево, а копнули більше, почали аналізувати і розбиратися у певних питаннях. Ми стали публіцистами не від хорошого життя, а тому, що зрозуміли, що в країні відбуваються процеси, про які не можна мовчати. Ми вважаємо, що публіцистика – це управління бойовими космічними об’єктами, а сам публіцист – це воїн. Публіцистику ніколи не пишуть з добрим серцем, з добрих міркувань, адже її пишуть, щоб висловитися, критикувати, аналізувати й оцінювати. Усі процеси самовисловлення, проповіді знаходяться на первинному етапі, а от на другому етапі іде діалог. Наша публіцистика – це спроба думати спільно з читачем, наша задача – подивитися, як думка зможе прижитись у голові читача і який результат може дати. Адже в Україні зараз склалося так, що ми живемо окремо від культури і це потрібно змінювати. Кажуть, що у нас немає культури, бо ми не ходимо у театр. Але ж культура – це спосіб життя і вона починається із кожного з нас, а не з театру.

- Що, на вашу думку, є культурою?
- Для нас культура – це мистецтво жити разом, розуміти інших. На те ми і люди.

«Видавництвом почали займатися, бо нас ніхто не хотів друкувати»

- Чому ви вирішили займатися видавничою справою?
- Ми почали видавати книги у 1998 – 1999 роках, тому що нас ніхто не хотів друкувати і ми почали видаватися самі (посміхаються – авт.). Насправді ми були змушені це зробити. Коли жили у Москві, на початку 90-х почали писати свою першу книжку «Кобзар 2000». Працювали над нею 10 років. Дописували вже у Києві, куди переїхали 1998 року. Опинившись у столиці, ми застали тут книжковий голодомор. Видавництва не друкували українських книжок, книгарні їх не продавали. Звичайно, не можна було й сподіватися на те, що хтось опублікує нашу книжку. І ми вирішили взятися за видавничий бізнес. Видавали книги різної тематики та різних авторів, вивчаючи вподобання читачів. Зараз ми видаємо ті книги, які нам подобаємося і які, на нашу думку, можуть бути корисними читачеві.

У Рівному Капранови заспівали [Фото+Відео]

- Ви презентували у Рівному книгу Віктора Суворова «Кузькіна мать». Що спонукало до видання цієї книги?
- Ми вважаємо, що такі книги варто видавати і читати. Адже молодь не знає нашої історії, людей, які на неї впливали. І коли нам кажуть, як добре жилося у Радянському Союзі, як там створювалися ракети, чомусь не розповідають, що першому радянському космонавту Юрію Гагаріну подарували шість пар шкарпеток. А Суворов у своїй книзі «Кузькіна мать» показує нам історію, якою вона була. Він застосував до історії методи розвідки і подав її у художньому стилі. Ми ж зробили його книгу більш зрозумілою для 20-річних читачів, додавши до тексту відповідні фото та ілюстрації. Також варто зазначити, що книги Віктора Суворова, зокрема «Кузькіна мать», друкувалися різними мовами і лише зараз ми вперше видали її українською.

- Які книги в Україні зараз користуються найбільшою популярністю?
- Люди найбільше читають книги про кулінарію, вишивку, в’язання… Тобто, практичні та корисні видання.

- А які книги подобається читати вам?
- Взагалі ми не однолюби в літературі і щоразу любимо читати різні книги. Зараз ми пишемо історичний публіцистичний роман «Книга перемін». Тому читаємо багато першоджерел, мемуарів, історичної та документальної літератури.



«Наше віросповідання – цинічний романтизм»

- Чи є у вас заповітні мрії?
- Нам не вистачає щастя. У нас є особисте щастя, але нам не вистачає його навкруги. Тому наша мрія як людей, щоб навколо нас були щасливі люди. Мрія як видавців – відновити видавничий процес в Україні, а письменницька мрія – померти у стані творчого задуму.

- Ви так із захопленням говорите про історію, мрієте про щастя, пишете вірші… Напрошується думка, що переді мною справжні романтики?
- Наше віросповідання – цинічний романтизм. Адже для того, щоб залишатися романтиком, у наш час треба трохи цинізму. Кожен із нас, у дитинстві читаючи казки, так чи інакше на певний час стає романтиком. Потім дехто дорослішає, розуміє, що казка – це одне, а життя зовсім інше. А дехто у душі все одно залишається романтиком. І ось наважитися бути романтиком у цьому світі, який не припускає залишків романтизму та весь час тебе б’є - це, напевне, найбільша мужність, яку ми можемо собі дозволити. А ми романтики-практики. Тому для того, щоб втілювати свою романтику у життя, нам потрібна певна частка цинізму, який допомагає знайти механізми для втілення цієї романтики.

- І наостанок, що б ви побажали рівнянам.
- Любити своє рідне Рівне, бо це найкраще місто на землі. Адже кожен із нас просинається таким, як всі, і у нас є цілий день, щоб щось змінити, та лягти спати найкращими. Те ж саме можна сказати про Рівне, якщо хочете, щоб воно було найкращим, робіть його таким! Або ж їдьте звідси...