"Втратили сина, допоможіть не втратити іще й дочку"

Ця історія навряд чи полишить байдужим кожне людське серце. Навіть камінь зітреться на порох, коли на нього, від невимовного жалю, проллються гіркі сльози небес. Тільки ось нам, краянам, у відчай впадати не можна. Він не стане помічником у тій справі, заради якої пишуться ці рядки. Потрібно гуртуватися, щоб подолати біль і безвихідь. Бо чужої біди не буває. Сьогодні підтримки своїх земляків — моральної, духовної, матеріальної — благає родина Бубновичів. Втративши, через рідкісну хворобу, три роки тому 22-річного сина, тепер батьки шукають порятунку для 22-річної доньки...

Здається, ще ніколи так тяжко не було знайти потрібні слова, щоб викласти на папір бентежні почуття й думки, які тримають мене в полоні впродовж того часу, відколи дізналась про підступну біду, що стала на порозі дому близьких і мені людей — друзів дитинства й юності, моїх однокласників, односельчан, щирих і добрих Тетяни та Віктора Бубновичів. Певно, чимало вихованців Вовчицької ЗОШ, її вчителів, пригадають 1987 рік, коли в їх школі навчала дітей точним дисциплінам Тетяна Антонівна Меснікович. В багатьох освітян її ім’я буде асоціюватися і з Бродницькою ЗОШ, де до 1990 року теж вчителювала Тетяна Антонівна. Чимало спортсменів нашого району згадають чудового гравця бродницької волейбольної команди того ж періоду Віктора Панасовича. Отож, благаю вас, краяни, вчитайтесь в кожне слово, перекажіть його своїм ближнім, не полишіться байдужими. Бо горе, яке спіткало цю сім’ю, таке велике, що самотуж його подолати — все одно, як перепливти море, чи пройти пекельну пустелю. Що виною йому? Чи відголосся підступного чорнобильського лиха, чи яке страшне прокляття? На це запитання ще ніхто відповіді не дав.
Тетяна та Віктор побрались у 87-му. У 1988 році народився їх первісток, Віталик. У 90-му, рятуючись від радіації, молода сім’я знайшла собі притулок на Сумщині, в селі Голубівка Лебединського району. На момент переселення Тетяна була знову вагітна. Тож донечка Альонка з’явилась на світ уже далеко від Полісся. Там, на Сумщині, Бубновичі не почувались чужими. Бо ж мали у спадку від діда-прадіда добре ім’я, чесність, порядність та працелюбність. У Голубівській ЗОШ, де незабаром стала працювати Тетяна, вчителі та учні дуже швидко пройнялись повагою до нового педагога. Адже Тетяна Антонівна несла в собі оту Божу іскру, яка запалює в душах вихованців любов до знань та того, хто навчає розумного, доброго, вічного. Оцінили в місцевому сільськогосподарському колективі й неабияку майстерність будівельника Віктора Бубновича. Час ішов. Діти зростали розумними й талановитими. Тепер їх було уже троє. До Віталика та Альонки додався ще й невгамовний Тарасик. Батьки тішились своїм щастям, певним достатком. Тільки ось ностальгія за отчим краєм ніяк не полишала душу Тетяни. В якийсь момент вона умовила чоловіка розпочати будівництво власного дому в селі свого дитинства. Гадала, якщо навіть їм і не судитиметься повернутись назад у Бродницю, можливо, це вдасться зробити комусь із дітей. Отак, поруч з батьківською хатою, постали стіни і їх будинку. Точились довкола розмови, пересуди. Не вельми хто й розумів отой порив Тетяни. А вона ніяк не могла пояснити, навіть самій собі, звідкіля отака неприкаяність. Невже материнське серце вже тоді відчувало біду?
Віталик був з тих дітей, що ясніють промінням впродовж усього свого життя, яким би воно не видалось. Поважний до старших і молодших, старанний, працелюбний, з великими творчими задатками. Хлопець мав унікальний голос. На будь-якому шкільному концерті йому аплодували стоячи. А ще він грав на всіх духових інструментах. Відмінник в навчанні, школу хлопець закінчив із золотою медаллю. Ще десятикласником, вигравши престижний математичний конкурс, отримав запрошення на навчання в Сумський державний педагогічний університет ім. Макаренка. Тож, коли батьки його однокласників відшукували кошти на подальше навчання своїх дітей, він приніс додому повідомлення про те, що вже зарахований на фізико-математичний факультет, науковий напрямок. З першої стипендії купив мамі в подарунок срібний ланцюжок. Тетяна каже, що дорожчого подарунку в її житті не було... Добігав кінця перший курс. Якось раптово синові стало зле. Обстеження в лікарнях Сум і Києва і, як наслідок, діагноз — лімфангіолейоміатоз. Рідкісне захворювання легень. В усьому світі, на мільйони людей — хворіють лиш одиниці. Чотири роки поспіль, день у день, о восьмій годині ранку Віталик старанно приймав призначені медичні препарати. Незважаючи на довготривалі періоди перебування в лікарнях, разом з однокурсниками здавав успішно сесії. Він мріяв про наукову діяльність. Серпень 2010 року видався таким спекотним! Хлопцеві як ніколи було погано. Його знову госпіталізували. Від постійних крапельниць до тяжкої хвороби додалась ще й тромбофлібія. Тетяна поспішила до сина в лікарню. Хіба ж сподівалась в той ранок, 13 серпня, що бачитимуться востаннє. Говорили одне одному якісь слова, вірили в те, що все минеться. Він підвівся з ліжка, пройшов по палаті й рухнув додолу. За мить 22-річного Віталія не стало — обірвався тромб. Того відчаю й невимовного болю, що прийшли в материнську душу — не передати ніякими словами. Вона не хотіла жити, бо не знала, як винести таку втрату. Здавалось, небо впало на землю. Довкола — одна безпросвітна мла. Не зважала на власний стан здоров’я, на постійний нуртуючий біль в серці. Від безвиході рятували Альонка з Тарасом, а ще — робота. Уроки були її спасінням.
Проминулось майже три роки. Й тепер знову небо тисне її до землі. У 22-річної донечки Альони лікарі констатували той самий діагноз, що й у Віталика — лімфангіолейоміоматоз легень. Очі у матері заніміли від жаху. Що це? Чорнобиль, від якого втікали, та так і не змогли втекти? Спадковість? Прокляття чиєсь лихе? Тоді за гріхи яких поколінь? Тих питань у її голові тепер десятки і сотні. Їй так тяжко знайти потрібну відповідь. Втративши сина, вона ладна на вівтар зцілення доньки покласти все, що тільки можна. Тепер Тетяна знає, що їй потрібно будь-що жити, не зважаючи на хворе серце й проблеми зі щитовидною залозою, бо потрібно рятувати дитину. Альона набагато ліпше почувається саме тут, на Поліссі, де соснові ліси. Тож з вересня місяця переїхала до бабусі у Бродницю. А коли, внаслідок перенесеного грипу, з донькою стався рецидив і вона потрапила в реанімаційне відділення Рівненського тубдиспансеру, Тетяна й собі перебралась до рідного села.
У Голубівці полишився чоловік з сином Тарасом. Хлопець саме закінчує десятий клас. Тож міняти школу не дуже випадає. Коли сім’я з’єднається — про це відає лиш Всевишній.
За цей час на лікування доньки пішло вже чимало коштів. Допомогли колеги-освітяни з Сумщини, колишні однокурсники Віталика, однокурсники Альони.
Дівчина здобула освітній рівень бакалавра в Сумському ДПУ. Вона — вчитель образотворчого мистецтва. Роботи, виконані рукою дівчини, викликають справжній захват — натюрморти, композиції, пейзажі. А ще вишивка з використанням різних технік. Її бакалаврська робота — тонкий орнамент на триметровому червоному полотнищі, викликала в моїх очах сльози захвату. У моменти, коли їй легше дихається, Альона сідає за вишивання. Так вона рятує себе від болю й гірких думок.
Сім’я сподівається, що рідна земля вбереже їх від нового лиха, порятує від тяжкої хвороби, підступність якої ще й в тому, що проявляється вона в 20-річному віці, не раніше. Українські лікарі поки що безсилі в боротьбі з цим захворюванням. Реальний шанс на одужання для Альони Бубнович — трансплантація легень. У клініках Європи така операція коштує 500 тисяч євро, в Ізраїлі — 170 тисяч доларів, але при наявності свого кровного донора. На даний момент ізраїльський медичний центр "Рабин" готовий прийняти молоду пацієнтку з України для консультації у кращого спеціаліста з пульмонології зі світовим ім’ям — професора Кремера. Родина, друзі розпочали збір коштів для порятунку дівчини. В соціальних мережах відгукнулись на цю біду ті наші земляки, хто мешкає далеко за кордоном. Марина Юрашкевич займалась пошуком клініки в Ізраїлі, й саме завдяки її старанням налагоджено зв’язок з медичним центром "Рабин". Ніна Безменська консультувалась з лікарями передових пітерських клінік. Іванна Войкіна, Жанна Позняковська шукали координати німецьких спеціалістів. У храмах і монастирях наші земляки замовляють молебні за здоров’я дівчини й вельми сподіваються, що Всевишній подарує їй спасіння.
Чужої біди не буває. Бо на цій землі ми одне одному рідні й близькі. З маленьких дещиць складаються статки. Тож, хай посильна поміч кожного з вас, дорогі краяни, об’єднається в ту велику допомогу, підтримку, яка зможе дати порятунок не лише Альоні, а й для її згорьованих батьків. Рятуючи нужденних, ми даємо шанс на спасіння своєї душі.

ПриватБанк
№ рахунка 29244825509100
МФО 305299
ОКПО 14360570
Переказати гроші можна на картку 5167987208381224 ПриватБанку.
Бубнович Тетяна Антонівна