Що йде дорогою квітів...

Один енергійний чолов’яга підійняв цю, зокрема, Божу істоту. Зігрів своїм диханням. Хо! Хо! Приспав… І треба сказати, потрапив у стан збентеження. Що з нею робити? Покинути на холод та безхліб’я, розмашистість душі заборонить. А на милосердя вусатого дружка не варто розраховувати взагалі. Стало шкода безпорадної живності. Щоб не мислити міцну думу, заніс він «радість» до хати. Погляньте, кого я приніс. «Звідкіля? Де? Кого?» - розхвилювалася дружина і кинула ще один допитливий позирк навколо. Ай- да несподіванка! Який симпатяга. І жити він буде у нас і зватися – Вжик, з-півоберта розставила все по своїх місцях донька. Відразу ж сімейна тріада намагалася хоч чим-небудь наситити тіло масою не більше десяти грам. Як-не-як птаха не приручена. І займатися з нею мусово окремо.
Синиця-лазорівка ще та краля. Вона сполучає в собі солом’яний, десь зеленкуватий фони нарядів. Якщо вже ясносиній півник і агатова краватка роблять її не абиякою, то накладені на очки окуляри та щічки освітлені крейдою- вище за всякі похвали. Ну, давай, будь так люб’язна дрібна капризуха пий, їж… Ті безсоромні очі кожного разу чинили опір до незмоги. Ось і сьогодні екзекуція з наповненою водою ложкою і крихтами завершилася маловтішно. Вжик запустив з дзьоба міхури, склав паровозиком крила і попросту звалився з лап. Наче електрометеором по кінцівках вчувалися відгукування в яких замішання та неприємні вичікування стулили ряди. Оце-то дали їсти! Більше до подібних експерементів ніхто не повертався. Доречно зауважити, в потрібний момент у нього спрацьовував інстинкт самозбереження. Легким переляком не відкупися, коли в благородному пориві боротьби за життя мале синича дзьобом стискало шкіру на пальцях і не реагувало ні на які умовляння відпустити.. Відтоді Вжик отримав певну самостійність в межах квартири. І непомітно почав цупити те, що близько лежить. Сідав вже на палець і завзято і трішки гаркаво полюбляв дзінькати, коли не дрімав, десь зачаївшись. Де подівся, спробуй вгадай…
З давніх давен рід людський мав потяг до волі і тому відхиляти навстіж клітки й дарувати горизонт крилатим ототожнювалося з благополуччям.
- Вольному воля. Ти сам стаєш як птах в повітряному просторі. Завтра випускаємо Вжика світ за очі, прийшов час. Сонце вже давненько визоріло. І найкраще Вжик бере чисті ноти кількома мовами : Зінь-зінь-зінь, цінь-цінь- цірррзь… Хоч всерьоз вікно балкона розчиняй.
Там «степове роздолля». Ластівки, голуби бавляться. Бджоли дудять, здійснюючи свої весільні подорожі. Все живе в куражі. Але ж люди зостаються людьми. Відчуття прихильності затьмарило потребу надання свободи. Сила-силена позитивних вражень. Альтернативи немає… Вуха звикли до уранішніх трелей. І очі без упереджень хочуть зріти кордебалет, що пропурхує над твоєю головою.. Трохи згодом та сама думка повторилася. Що не говори, нашепти серця видавали стукіт- «залишити»!
Саме тоді Вжик заслаб. Рухався мало. Їв мало. Багато перебував в положенні віддаленого сну. Він пішов від них дорогою квітів. Зовсім не бажаючи того, сльози набігають на очі. Важко, надмірно важко втрачати. Процес відвикання від відсутності того, до кого душею припав, ох, як протікає суворо. Чому? Може дарвінізм показав себе таким чином. У природі виживає найсильніший. Може справа у харчах. Раціон живлення синиці в чомусь абсолютно неповторний, перевага вибору- комахоїдіння. А може життя в неволі загубило безневинне пташеня…