На Рівненщині з-під землі росте чудотворний хрест

Але якщо про Турово відомо у всьому паломницькому світі, то Довгалівку знають тільки жителі навколишніх міст, пише "Взгляд". Селяни розповідають, що хрест, який ось уже понад 150 років росте з-під землі на території місцевої школи, несе в собі неабияку благодать, а тим, хто щиро вірить у Бога, неодмінно допомагає позбутися будь-якої недуги.

Місцева жителька Софія Бондарчук розповідає, що ця історія бере початок з 1860 року. Тоді її прадід Антон із дружиною орали поле і наткнулися на камінь, який лежав на межі. Аби брила не заважала польовим роботам, вирішили її викопати. Коли ж жінка з лопатою у руках йшла на поле, хтось із рідних наздогнав її та повідомив, що, бавлячись у тазику з водою, втопилася їхня дитина. Одразу після похорону згорьованій матері наснився сон, що того каменя чіпати не можна, адже то росте святиня.

Незадовго після випадку на городі тяжко захворів і Антон Бондарчук. У чоловіка загнилося три ребра. Надії на його одужання були зовсім мізерними. Одного разу селом проходила незнайома жінка і сказала селянину, що він повинен накрити хреста, який росте у нього на городі, аби дощ та сніг не падали на нього. Тоді, мовляв, недуга й відступить.

Відкрий Рівне: ракета у православному храмі

– Прадід заробив у пана ліс і хотів збудувати каплицю, – розповідає Софія Бондарчук. – Але тодішній священик за дозвіл на її спорудження назвав надто високу суму. Тоді прадід пішки пішов у Київ на прийом до протоієрея Іоана Кронштадського, якого згодом православна церква канонізувала як святого. Тільки він став перед ієрархом на коліна, поклав на голову «прощення», як Іоан каже йому, що допоки він добереться додому, у селі буде новий батюшка, і капличку він таки збудує.

Коли Антон Бондарчук повернувся у Довгалівку, батюшки у селі вже дійсно не було. Незабаром над кам’яним хрестом збудували дерев’яну каплицю. На Юріїв день та свято Чесного Хреста тут проводилися відправи, на богослужіння сходилися люди з навколишніх сіл. Проте під час Першої світової війни споруду розібрали, а дошки використали на обігрів сільського клубу. У 1914 році поруч зробили братську могилу.

Деякий час святиня знову залишалася під відкритим небом. Проте до дій людей знову спонукав віщий сон.

– У 90-х роках моїй сестрі Галині приснилося, що вона повинна відновити зруйновану капличку, – продовжує пані Софія. – Благословення на її зведення дав благочинний району. Пішла на зустріч і сільська рада. Так у 1997 році на Чесного Хреста у нашому селі вдруге освятили капличку, а заодно і відслужили панахиду за загиблих солдатів. Знаєте, цей хрест дійсно чудотворний. Я особисто була свідком кількох випадків зцілення. З часом на капличці поіржавів дах. Одному чоловіку із сусіднього села Радихівщина, в якого був сліпий син, наснилося, що він повинен його замінити. Як тільки він закінчив роботу, дитина стала бачити. Приводили також п’ятирічного хлопчика, який не міг говорити. Після молитви коло хреста дитина одразу ж забалакала. Та й прадід Антон після будівництва каплиці прожив ще 55 років. Поховали його поруч із чудотворним хрестом, як він і просив.

У Рівному замироточила ікона Пресвятої Богородиці

Ще один випадок зцілення пригадує у розмові з журналісткою "Вісника" Марією Мартинюк і директорка місцевої школи Віра Тарнавська. Жінка розповідає, що у селі Березина жила дівчинка, яка хворіла на цукровий діабет. В пошуках порятунку батьки об’їздили чимало святих місць, цілителів та знахарів. Аж поки якийсь монах не сказав, що шукати немає чого, адже мають свою святиню, до неї й іти треба. Каже, прикладання до хреста таки допомогло дитині. Нині вона вже й школу закінчила.



Кілька років тому долівку та стіни у капличці обклали облицювальною плиткою. Проте минулого року підлогу довелося замінити, адже кахлі довкола хреста повністю потріскали, утворилися щілини, що є свідченням того, що хрест дійсно росте.

– Нині до цього святого місця часто приходять люди. На їх прохання капличку відмикаємо у будь-який час, – каже директорка. – Щоправда, повсякдень тримаємо її замкненою, аби діти мимоволі не наробили тут якоїсь шкоди.

Фото Марії Мартинюк