22 жовтня рівняни вшановують загиблих у всіх війнах

Мне кажется порою, что солдаты,
С кровавых не пришедшие полей,
Не в землю эту полегли когда-то,
А превратились в белых журавлей.
Они до сей поры с времен тех дальних
Летят и подают нам голоса.
Не потому ль так часто и печально
Мы замолкаем, глядя в небеса?
Расул Гамзатов

Коли в тумані зникає останній журавель, Галина Іванівна завжди плаче. Вона згадує свого сина, котрого втратила у 1985 році. Данилове тіло, роз’ятрене кулями Афганістану, доставили до країни літаком. Якраз була осінь. І над садом, тихо курличучи, пролітали зграї білих журавлів…

Данило ніколи не перечив матері. Ріс славним хлопцем. Йому завжди все вдавалося, а особливо — різьба по дереву. Односельчани часто замовляли у хлопця якісь вироби, бо знали, що зробить уміло. Окрім вправних рук, природа наділила Данила і красою. Молодий атлетичний хлопець викликав симпатію у всіх дівчат околиці та заздрість — у хлопців. Данилові ж, натомість, подобалася Уляна, котра і дивитися в його бік не хотіла. А в юнака від однієї лише згадки про неприступну красуню мурахи по тілу пробігали, серце калатало. У вісімнадцять, через деякий час після закінчення школи, Данило поповнив ряди радянської армії. Була тиха і погожа осіння пора — час нового призову.

Листи отримувала Галина Іванівна від сина нечасто, але завжди приємні та світлі, як і душа її сина. Проте вони надходили не лише їй. Поштарка не казала матері, що приносить звістки і в сусідній двір — там, у затишному будиночку з лелечим гніздом на даху, мешкала Данилова любов — Уляна. Дівчина жодного разу не відписала хлопцеві. Їй було не до того, адже через два тижні після походу сусіда у армію до юнки засватався син голови місцевого колгоспу. А після Покрови гадали весілля справити.

Минув час. Уже тривалий період Галина Іванівна не отримувала від сина жодної звістки. Її дитину — єдину розраду та кровинку мали відправити на війну до Афганістану. Але перед цим дали тижневу відпустку — додому приїхати, матір навістити та… ще когось, хто навіть і не думав про юнака. Уляна проте заміж не вийшла. В останній момент заручини розірвали, бо родина дівчини дізналася про вагітність іншої від нареченого-самозванця…

Галина Іванівна уже стала хвилюватися, чи, бува, з сином чого не трапилося. Але наступного ранку прокинулася від міцних обіймів її Данилка. Радості материнській не було меж. На обід, який влаштувала мати з приводу приїзду, хоч і нетривалого, прийшла і Уляна. Всі не могли намилуватися молоддю. А хрещена Данилова як у воду дивилася — сказала, що він з Уляною були б хорошою парою…

Коли у вирій відлітають журавлі, Галина Іванівна завжди плаче. Вона чує їхні перегуки і згадує свого сина, якого відібрав у неї Афганістан. На могилі навіть не дали встановити надгробку з написом, що загинув на війні, захищаючи свою Батьківщину.



З горя після похорон думала покінчити з собою — вчасно нагодилася кума й практично зняла з мотузки, на якій убита горем мати збиралася повіситися. Уже зараз Галина Іванівна відмолює свій гріх щонеділі у храмі Божому, кається щосили, просить миру душі померлого її сина. Адже саме Господь допоміг жінці втриматися на ногах — виявляється, їй є заради кого жити. Уляна народила через дев’ять місяців після Данилового приїзду сина. Спершу дівчина не зізнавалася, від кого. Але після смерті батька своєї дитини прийшла до Галини Іванівни й розповіла усе, як є. Мовляв, не бачила щастя перед собою, все шукала чогось захмарного, а коли приїхав — мужній такий, дорослий геть уже, то і спалахнула в серці іскорка кохання. Галина Іванівна могла і не вірити сказаному, але коли глянула лиш раз на немовля, то й обімліла — хоч хлопчик і був ще зовсім маленький, але все у нього Данилове — і очі, і щічки, і носик…

Ось він, її внучок, її найцінніше багатство, останній подарунок сина. Тримає на ручках, колихає. Маленький Данилко посміхається, слинить підборіддя. Галина Іванівна пускає холодну сльозу. В пам’яті постає образ молодої дівчини з сином на руках — у якій впізнає себе двадцять років тому. А у білому покривалі неба гублять ключі осені журавлі. Весною вони повернуться — принесуть на крилах Данилову душу, щоб і він міг невидимим янголом обійняти свого сина.

До речі:

Свято Білих Журавлів засноване народним поетом Дагестану Расулом Гамзатовим як день поезії і пам'яті про полеглих на полях битв у всіх війнах. За легендою, душі загиблих солдатів перетворюються у білих журавлів.


"Рівненська газета" №42 від 17 жовтня 2013 року