Він так і сказав: "Дякую", – дивлячись вгору на зелене віття груші

Дмитро купив будинок на околиці села сім років тому. Біля дому вже ріс сад із плодовими деревами. Неподалік – річка та ліс. Після тридцяти років праці будівельником у великому місті – саме те. Дивовижне відчуття, коли дихається на повні легені, адже хоч куди оком кинь – довкола воля та простір. З дружиною розлучився давно. Вона поїхала на заробітки до Іспанії і знайшла там собі молодого коханця. Син лишивcя з Дмитром. Одначе, як виявилося, лише на деякий час. Давид закінчив столичну школу, проте вищу освіту вирішив здобувати за кордоном, у Мадриді. Мати роздобула запрошення до одного з кращих університетів, і Давид подався до Іспанії. Там студіював фах дизайнера. Ще з дитинства мав здібності до образотворчого мистецтва та художнього оформлення, але в нашій країні проявити себе на такому терені важко, звісно, якщо ти не епатажний та скандальний. А таких у Дмитровому роду не було.

Давид навідував батька щоліта. Той уже звик, що хоч крихту часу (всього два тижні), але бачитиме сина. Разом ходили до кафетерію, кінотеатру, музеїв, вирушали з ночівлею в гори. Не могли наговоритися. Синові треба було так багато розказати батьку. А йому – так багато почути…

Зараз Дмитрові шістдесят. У нього є двоє внуків. Але де ж? Хіба на батьківській землі? Ні, в далекій Іспанії. Син не привозив їх уже три літа. А чотири роки тому показав лише одного внука – 6-річного Хуліто. Невістка їхати не захотіла. Залишилася в Мадриді з 9-річним Ісаком. Добре, що й так дозволила на тиждень старого навідати. Крається серце в Дмитра. Обливається кров’ю. Але що вдієш. І так добре.

Малий Хуліто ріс справним парубком. Куди тільки не залізе – то на дерево для розвідки, то у кропиву, що ноги до плачу попече. Найбільше боявся Дмитро, щоб внук до річки не пішов. Нехай він і займається в басейні, що з того. Воно ж дитина. Потрапить на глибину, а річка широка! Тому майже весь свій вільний час чоловік проводив, спостерігаючи за внуком.

А Хуліто все ніяк не набігається. Такого роздолля він від народження не бачив, живучи в тісних стінах міста. Там постійна біганина. Втрачаєш сенс життя, безперервно намагаючись його знайти. Очі мільйонів шукають у місті доброї долі, а натомість стають в’язнями хмарочосів. Дмитрові про це добре відомо. Він сам ті "хмарочоси" будував. Довго й наполегливо, аж допоки на пенсію вийшов. Хуліто не знав, де раніше був дід і чим займався. Коли дідусь підбігав до внука, щоб побачити чи, бува, не подряпався той, у черговий раз спіткнувшись десь у саду, Хуліто все відмовляв іспанською: todo está bien, abuelo (все добре, діду). Оте "todo está bien" дзвоном лунало у вухах Дмитра. Доведеться йому вчити на старості літ іспанську, щоб внука розуміти. Він уже вивчив декілька фраз, вже може спитати, як справи, привітатися, а ще трохи – і буде хоч якось відповідати Хуліто. А що поробиш, коли Давид дітей не навчив української. Якось Дмитро запитав про це сина. Той бачив, що очі старого вже туманяться і він от-от не стримається, заплаче… Давид спохмурнів, помовчав трохи, але згодом обійняв батька й сказав:

– Ну ти ніби й сам не тямиш. Навіщо їм втовкмачувати з дитинства українську? Вони знають, що їх батько та дід звідси родом. Я було хотів, щоб вони поступово навчилися хоча би розуміти основні фрази, але дружина категорично заперечила. Хуліто й Ісак із чотирьох років вчать англійську та французьку. Це їм зараз потрібніше, розумієш?

А куди ж дідові діватися. Звісно, розуміє. Як і фразу "el nieto es escupido al abuelo" ("онук – викапаний дід"). Її часто повторював Давид, дивлячись, як дід бавиться з онуком, як у них схожий порух усмішки. Хуліто явно успадкував зелені очі від діда. Вони були просто вражаючої зеленості. Насичені, як юне весняне листя. А от Дмитрові очі було не впізнати. Їхня невичерпна енергія кудись ділася. Вони вже наче ближчі до осені. Все ще зелені, але вже не такі, як раніше. Хоча складно було не помітити, як загоряються іскрами, коли дід бавиться з онуком. Наче оживають, молодіють, набираються сили. І той жвавий вогонь пробудження запалював і самого Дмитра. Він бадьорішав, розквітав…

Стара сова, що жила в саду ще доти, як Дмитро купив тут будинок, вночі вилетіла на полювання. Перед тим вона посиділа на дереві, як це їй притаманно, і поухкала. Дмитрові, на відміну від інших, здавалося, що цей звук схожий не на прояви чогось містичного, а на зітхання літньої людини, котра прожила нелегке життя і зараз прагне спокою. Телевізора чоловік мав, але вмикав його дуже рідко. Він більше любив проводити вечірній час біля каміна за читанням газети. Його душа прагла спокою та умиротворення. Іноді міг просидіти до світанку. Він навіть не помічав, як за роздумами минала ніч. Засинав під ранок і пробуджувався, коли сонце крізь гілля старого бузку, що ріс біля вікна, лоскотало очі першими променями. Сова ж допомагала Дмитрові відчути спокій, була якимось життєвим заспокійливим, яке треба вживати на ніч…

Того вечора Давид із Хуліто лягли рано. Хлопчик набігався за день і натомився. Завтра дід обіцяв йому риболовлю. Дмитро ж, за старою звичкою, підкинув дров до каміна й сів навпроти. Йому ще не хотілося спати. Була лише дев’ята година. У підсвідомості промайнула дивна згадка… Якось сім років тому сусідські хлопці залізли до Дмитрового саду й побешкетували. Дітлахи були зі складним характером. Вони часто хуліганили. Не один раз скаржилися на них батькам "постраждалі", але ті були зайняті своїми справами. Хлопчаки добре знали, що в дуплі груші гніздиться сова. Варто сказати, що вони давно були з нею не в ладах. Ще після того, як в одного з бешкетників зникла ручна миша, яку він на ніч необачно залишив на дворі. Тож вирішили провчити стару сову й полізли на дерево зруйнувати гніздо. Одначе птаха завчасно прокинулася і наробила репету.

З переляку один із хлопців не зорієнтувався і шугонув донизу, боляче забившись об землю. Проте старший справу на півдорозі не залишив. Лише побивши яйця в гнізді, зліз і побачив, що братові зле. Під час інциденту Дмитра не було вдома. Він приїхав уже тоді, коли "швидка" забирала малого сусіда з Дмитрового двору. Батько хлопчика пригрозив, що якщо власник саду сам не прибере сову, він подасть на нього до суду. Дмитро довго думав над тим, що сталося, але врешті вирішив залишити все, як є. Він добре знав, яке виховання в сусідських хлопчаків. І якщо треба, то його слова підтвердять решта жителів околиці, які вже немало натерпілися від малих забіяк. А сова? До чого тут вона? І так постраждала. Після того тривалий час не ухкала. Дмитро навіть злякався, чи, бува, втіха його самотніх вечорів не покинула саду. Але одного вечора щось постукало до вікна. Дмитро не на жарт перелякався, адже в такий пізній час його ніхто не міг турбувати. А тут ще з сусідом така пригода вийшла. Але яким же було здивування Дмитра, коли він побачив, що за вікном сидить його сіра сова. Вона змахувала крилами і тривожно дивилася на господаря. Дмитро помітив, що нога в неї була ледве рухомою. Вочевидь, її понівечили ті хлопчиська під час нальоту…

Минув деякий час. Сова сьогодні не прилетіла. Раніше воно стукала у вікно щоразу, коли їй чогось хотілося. Дмитро доглядав її ногу та годував птаху з руки. Він уявити не міг, що таке трапиться. Адже хіба це не дивовижно, коли дикий птах просить допомоги? Але, напевне, сова відчувала його прихильність. Раніше Дмитрові часто здавалося, що вона спостерігає за ним, коли порається в саду. Її жовтогарячий погляд був таким палким, що аж мурахи по тілу пробігали. Особливо як довкола було темно, а із-за гілки визирала неприродно перевернута совина голова…

Прокинувся Дмитро від якогось крику. Доки він зрозумів, що це кричить Хуліто, минув деякий час. Була шоста ранку, і Дмитро навіть не здогадувався, що робить у саду в такий час його іспанський внук. Але коли прийшло усвідомлення, що той міг втрапити в небезпеку, негайно вилетів на ганок і спробував зорієнтуватися. Криків більше не було…
Дмитро з Давидом знайшли Хуліто переляканим у садку біля старого пенька. Коли хлопчик заспокоївся, розповів, що звідти виповзла змія. Він хотів з нею погратися, але вона почала жахливо сичати й нападати. Та раптово звідкись узялася якась пташка й схопила змію…

Уже коли син із онуком поїхали, Дмитро прийшов до саду, аби подякувати сові. Він так і сказав: "Дякую", – дивлячись в гору на зелене віття груші. Вочевидь, птаха подяку прийняла. Бо того вечора вперше за довгий час заухкала. Чоловік радісно відхилився на спинку крісла і під тріскіт дров у каміні задрімав. Солодко й щасливо. Йому прийшов лист від Давида. Цього літа вони приїдуть вчотирьох. Син, невістка та двоє онуків – його найдорожче багатство, його іспанська родина.

"Рівненська газета" №44 від 31 жовтня 2013 року