Ми у Facebook
14.01.2014, 10:11

Рівненський політик Олександр Нестерук: "У мене є все, про що я мріяв!.." [+Фото]

Уже стало доброю традицією, що журналу ВІТАЄМО! відомі рівняни довіряють найсокровенніше. Власними життєвими історіями на сторінках видання цього разу відверто поділився політик Олександр НЕСТЕРУК.
Ви, пане Олександре, дуже активна людина – політик, бізнесмен, меценат і навіть блогер. Як на все вистачає часу? Плануєте свій день чи дієте спонтанно?
Не такий вже я й бізнесмен (посміхається, але дещо пригнічено – авт.). Нещодавно мене «попросили» з роботи, очевидно, через мої політичні погляди. Тому нині, як би дивно це не звучало, Олександр Нестерук офіційно «стоїть на біржі», маючи дві вищі освіти – юридичну та економічну. Проте, звісно, як у депутата роботи в мене й справді багато, але в ній є головна цінність – спілкування з людьми та можливість їм допомагати. Спланувати таку роботу практично неможливо, тому переважно доводиться діяти за ситуацією, спонтанно.



Упродовж тривалого часу Ви підтримували виключно спортивні змагання й турніри. А от кілька місяців тому стали меценатом Кубку Рівного з фотомистецтва. Змінилися Ваші уподобання? Чи розширилося коло інтересів?
У мене, як і в кожної людини, інтересів багато. Хоча, так, переважно я прагну допомагати діткам і молоді у досягненні їх спортивних цілей. Це мені ближче. Бо, коли допомагаєш, головне, щоби це бажання йшло від душі, було щирим. А от із Олександром Харватом ми давні друзі. Тож коли йому знадобилася моя підтримка, допомога в проведенні Кубку Рівного з фотомистецтва, я з радістю відгукнувся.



Щойно Ви згадали про щирість… Публічних людей часто звинувачують у тому, що їх благодійність нещира, показна. Мовляв, хто хоче робити добро – робить його тихо.
Не бачу нічого поганого в тому, щоби афішувати доброчинну діяльність. Чому? Якщо про це напишуть, розкажуть, то й інші люди знатимуть, до кого можна звернутися по допомогу. Для мене це не самопіар, а можливість показати рівнянам, що є люди, готові їм допомагати.

Знаю, що у молоді роки Ви активно займалися спортом. А нині продовжуєте дбати про власну фізичну форму?
Професійно я ніколи не займався спортом. Але відвідував секцію боксу, займався важкою атлетикою – для себе. І зараз теж намагаюся підтримувати гарну фізичну форму, щоби виглядати мужньо, як і годиться чоловіку. Ходжу до спортзали, бігаю із сином у парку. Навіть 10-15 хвилин ранкової зарядки стимулюють покращення настрою, додають тонусу організму. І ввесь день почуваєшся добре, втома не загрожує до пізнього вечора. Перевірено на власному досвіді.



Для синів Ви – приклад? Вони наслідують Вас і теж займаються спортом?
Мій старший син понад 6 років займався бальними танцями. І ми бачили, що в нього є неабияка перспектива в тій справі. Але виникли незначні проблеми зі здоров’ям, і лікар заборонив будь-які фізичні навантаження, в тому числі й танці. Ту недугу син переборов і зараз він, як і я, дбає про підтримку хорошої спортивної форми. Молодший син 5 років займався плаванням, 3,5 років – кікбоксингом. А нині йому 16, і він дуже мінливий у своїх захопленнях. Я не забороняю йому фактично нічого, адже це пошук себе. Головне для мене, щоб він був чимось постійно зайнятий і не мав часу на дурні думки про паління чи спиртне.



Пане Олександре, розкажіть нашим читачам більше про своїх синів…
15 жовтня моєму старшому сину виповнився 21 рік. Він уже самодостатня доросла людина, працює закордоном. Англійську вивчив тут – у сьомій гімназії. Навчався в Острозькій академії. Але так сталося, що ми подорожували Америкою, і він вирішив там залишитися. Чим він займається в Америці? Набиває логотипи, малюнки на футболки. Він там лише 4 місяці, тож тільки починає ставати на ноги…



Можливо, він зустрів свою долю в Америці? Є в нього дівчина?
Цього я не знаю. Він такими подробицями може хіба що з мамою поділитися (сміється – авт.).

А молодший син, мабуть, більше довіряє батькові?
Він багато спілкується і зі мною, і з мамою. Адже він живе з нами, ми бачимо його щодня. Він навчається у сьомій гімназії, в 10-му класі. Додатково займається англійською та фізикою, вчиться в комп’ютерній академії.

Ким планує стати?
Із цим він ще не визначився.

А Ви не пропонуєте йому зайнятися політикою?
Якщо чесно, я не хочу, щоб мої діти були політиками. Це брудна справа.

Що головне у вихованні синів? Що треба робити батьку, щоби сини відбулися, передусім, як справжні чоловіки?
Передусім, я прагнув сформувати в характері своїх синів гарне ставлення до жінки. З повагою, толерантно. Чоловік не повинен підвищували голос на жінку, він має завжди пам’ятати, що треба подати руку, коли жінка виходить із авто. Мені важливо, щоб сини ставилися до жінок так, як вони ставляться мами. Щоб могли заступитися, коли в цьому буде потреба, за дівчину чи за жінку.

Чи хотіли би Ви, щоб дружини Ваших синів були схожі на Вашу дружину?
Обов’язково! Адже моя дружина – дуже мудра жінка. Хоча я не впливатиму на вибір синів, адже саме їм має бути добре й комфортно з тією половинкою, яку вони для себе оберуть. Головне, щоби це було раз і на все життя.



Чим займається Ваша дружина, де працює?
Вона – приватний підприємець, має два кіоски на продовольчому ринку. Хоча до першої вагітності працювала медсестрою в дитячій поліклініці, оскільки має відповідну освіту.

Пане Олександре, а як Ви познайомилися зі своєю дружиною?
Моя дружина певний час жила в Росії, в місті Перм. Її батько був військовим, тому сім’ї доводилося мандрувати за ним різними містами та країнами. На щастя (усміхається – авт.), її дядько жив у Рівному, в тому ж будинку, що і я, навіть в одному під’їзді – я на дев’ятому поверсі, а дядько на третьому. Біля цього під’їзду ми з Ніною і зустрілися. Я тоді якраз із армії прийшов, а вона з сім’єю приїхала в гості до дядька. Ми перекинулися поглядами… А згодом… вона мені зателефонувала, випитавши номер у своєї двоюрідної сестри. Це було дуже романтично…



То не Ви залицялися до майбутньої дружини, а вона до Вас?
Вона лише проявила ініціативу. Але залицявся потім таки я. Зустрічей до весілля в нас було небагато – дев’ять, може, десять. І я запропонував їй одружитися, але уточнив – через три роки. Мені ж хотілося погуляти, я ж молодий був (дивиться вдаль, усміхається – авт.). Але так сталося, що ми одружилися через два роки.

А як же романтичне освідчення?
Я їздив до неї в Перм. За 2000 кілометрів. Просив її руки в матері й батька. Все як годиться. Для мого 21-го року життя то був справжній чоловічий вчинок. Мій майбутній тесть, чоловік суворий, одразу мене попередив, щоби про його дочку я дбав, як слід, бо буде мені непереливки. І я дбаю – ось уже 22 роки!

Ще зізнаєтеся дружині в коханні?
Звичайно, я дуже люблю свою дружину. Дарую їй квіти на всі свята, які тільки є. Проявляю увагу. Я собі одного дня пообіцяв, що нікуди без дружини не поїду – чи то на відпочинок чи по справі. Ми завжди їздимо разом, щоб не розлучатися.

Що полюбляєте дарувати дружині, окрім квітів?
Дарую все, що їй припаде до душі! Найчастіше – це коштовності.

А чим пані Ніна тішить Вас у відповідь? Може, готує Ваші улюблені страви?
Через два-три місяці після весілля я вже звик до того, як готує моя дружина. І перевершити її відтоді ніхто не може. Дружина дуже смачно готує! Особливо мені подобається, коли вона запікає індика на святкування Нового року. Подобається, як вона готує шубу, випікає пончики. Я й сам люблю готувати, особливо смажити деруни. За 35 хвилин я «проходжу відстань» від почистити картоплю до подати деруни на стіл. Хоча, звичайно, готую я рідко, але дружина мене завжди хвалить, каже, що в мене смачно виходить.

Любите з дружиною відвідувати світські заходи?
Ні, хіба що в Рівне приїжджає якась наша улюблена зірка. Нам ближчий домашній затишок і час, проведений у сімейному колі. Саме так ми святкуємо всі річниці й дні народження: збираємося всією великою родиною – батьки, куми, друзі. І все це відбувається не десь у ресторані, а вдома або в мами в селі.



Тесть у Вас суворий, Ви казали. А теща яка? Які у Вас стосунки з тещею?
Про тещ складають анекдоти. Часто й мої колеги жаліються на своїх тещ. А я всім кажу, і мама моя про це знає, і дружина, що в мене теща золота! Вона майже 40 років працює в медицині, дуже чуйна, безвідмовна жінка. Вона ніколи, як і моя мама, не дозволить собі втрутитися у справи нашої сім’ї, лише якщо ми попросимо допомоги. Це справді мудро. Бо кожна сім’я, навіть дуже молода, повинна сама вчитися вирішувати свої проблеми, поступатися один одному, розумітися. Тоді в родині буде лад.



Пане Олександре, наскрізна тема цього номеру журналу «ВІТАЄМО!» - щастя! Скажіть, Ви щаслива людина?
Так, я почуваюся щасливою людиною. У мене є все, про що я мріяв досі – хороша дружина, двоє чудових синів. Але я маю іще мрію – хочу побудувати будинок. Щоби бути щасливим, треба жити тут і зараз – прокинувся, сонечко засвітило – і вже день вдався. Життєво важливо для мене, щоб уся родина була здорова, а з усім решта впораємося!


Спілкувалася Олена ГАВРИЛЮК,
журнал ВІТАЄМО!,
№3 (13), 2013





На правах реклами