Мужчина дощу

Я придумала свого друга по листуванню сама. Захопилася його повідомленнями, що називається, з першого слова.

Вирішувати тобі, дорогий читачу, чи то алегоричний пліт моєї фантазії, чи то дійсність тисячократно помножена на мрію.

Вона чекала, чекала… Чекала, коли нарешті випаде перший сніжок і тоді він знову з'явиться - цей сніговик. І розтане. І підуть водохресні холоди в сонячний день. Чекала від непосильної праці своєї кращого, переходу на новий виток спіралі розвитку, про що мова любові на двох…

А дощ все накрапав і накрапав. Було понуро і самотньо. Заходь у мою осінь - зашаруділи якісь слова в надії. І так само обережненько крапля чогось впала на її вії, аж завібрувало в грудях. Подумати тільки, інтуїція - віщунка щастя підсказувала їй: не задавайся питаннями, йди собі…

Так-так, Ви нічого не перепутали, незнайомець почервонів, вивевши вподобану йому партнерку у центр, чемно в яблуневому вальсі її закрутив. І справа не у тому, чи був він, чи не був вигадкою. А справа у тому, що він був справжнім… Для неї… У його поетично-романтичній душі можна було потонути. Дівчина зібралася було представитися.

Я знаю - тебе звуть Надія, посміхаючись майже як дитина, випередив її молодий чоловік. Ох… Досі незвідане, абсолютно нетрадиційне відчуття вторглося в їх особистий простір. Між двома світами - уявним та реальним - не було ніякого моста. Все здавалося частиною цілого на лоні природи.

- Ти такий цікавий. Побігли, що є духу по хвилям, по калюжам до нашого сонця…
- З тобою хоч за сім верст…

Примітки авторські, вони знали один одного тільки з листів і фото. А дощ вже припинився, неначе хтось на небі відключив душ. Хм… Куди він випарувався, чому «пішов по-англійськи» разом з дощем. Залишившись стояти посеред вулиці, вона відчайдушно і безрезультатно намагалася переконати себе, що це не її величність доля.

Треба сказати, віра найсильніший наш мотиватор. Спочатку перетворилася енергетика. Подалі змінився сам і почерк. І тут попадається їй на очі, навіть не конверт, кріхітний червоний листочок. Можете уявити її реакцію, видно було, що дівчина приголомшена цим сюрпризом, нічим не схожим на попередників.

Господи, Боже мій, тут його адреса… Знаєш, коли я будую на піску, я знаходжу море на твоїх контурах. Змахнути б чарівною паличкою і побачити диво - тебе. Я чекатиму, чекатиму лише на тебе…

Вимовлений нею кожний склад окремо насаджувався на образ. Ох, яких тільки персонажів не видавала їй фантазія. Вночі він був проведений в її Ангели. Вдень, якщо придивитися, можна було розглянути людину років тридцяти, приємної зовнішності.

І ось після затяжної засухи з-під хмар виглянув мерехтливий силует у бездоних очах. Запахло дощем… В якому напрямку слід рухатися - було зрозуміло наперед до неможливості зосередитися на чому-небудь іншому. Дорогу перебігали випадкові і не зовсім випадкові перехожі. Панночка, куди ж Ви без парасольки? А їй було все одно. Вона - це щось таке легке, не божа кульбаба, звичайно. Волосся розлітається, як те намокле листя, стук каблучків затуманює розум.

Радість моя, тримай це тобі… ох… Надзвичайний букет з листя магнолії і винограду поєднувався з переливами її плаття. Всім своїм виглядом вона як би оповідала: дотримуй дистанцію, друже. Але усередині щось ніжне шепотіло: а ти підійди до мене ближче, я чую у собі кров гарячу… Він уловлював щось подібне. Промайнуло в думках: захворіти любов'ю не страшно, страшно нею не хворіти.

Все ще не вірячи в те, що відбувається, підхопив її на руки, загорнув дощовим плащем. У нього вистачило навіть сміливості зіграти осінній блюз. Це так чарівно, мокнути до нитки і цілуватися… Якби не його відсутнє я… Якби не її натиск… Суть проста, вона ж поклала око на мету.

Давай зідзвонимося завтра. Обов'язково, сонечко…

Ваша правда, очікування виправдалися, трохи менш ніж наполовину. Так буває, коли чогось сильно-сильно чекаєш. Якась тінь відокремилася від нього. А у тіні дерев скрутно зігритися. Ще одним із вузлових моментів було зайве відчуття власництва. Їй хотілося, щоб він капав і капав, не припиняючись в віршах, компліментах, музиці, але це все одно, що чоловіка зробити джином. Дощі виникають з дихання планети на рівні душі і відправляються в безвісність.

Вона мріяла, мріяла… І заплакала, як плачуть діти. І раптом із її сліз витік він. Ну і ну… Два серця зустрілися з мрією. А забилися як одне. Я є,- говорили його очі, і я є, - повторювала луна знов і знов... навіть при відкритих очах я бачу тебе…