17.02.2014, 17:33

Кладовища Рівного — музеї людської пам’яті

Своєрідними музеями нашої пам’яті за померлими пращурами є цвинтарі і кладовища наших міст та сіл. За свою багатовікову історію в нашому місті з’являлося і зникало з лиця землі чимало цвинтарів і нині вже про багато з них загубилися навіть згадки.
Протягом XVIII-XXст. Рівне мало кілька цвинтарів. У XVIII ст. – першій половині в передмісті Воля (в районі сучасної вулиці П. Дорошенка) існував, мабуть, чи не найстаріший цвинтар.

Про нього згадував В. Г. Короленко у спогадах «Історія мого сучасника». На цьому ж кладовищі була могила учня гімназії Янкевича, який в ній вчився за кілька років до Короленка. Тоді Янкевича «переслідувала» гімназійна влада і одного разу він був покараний нібито за неуважність на уроці. На його запевнення, що він хворий, ніхто не звернув уваги і його відправили до карцера. Коли ж сторож пішов його ввечері випустити, той вже марив, а за деякий час Янкевич помер. З тих пір серед гімназистів був своєрідний обов’язок в пам’ять за померлим товаришем. Ось як це описує Короленко у тих-таки спогадах: "На плиті після традиційних трьох літер D. O. M. (DeoOptimoMaximo, з лат. "В славу найвеличнішого і найвищого Бога", авт.) стояло зменшувальне ім’я з прізвищем (ніби Ясь Янкевич), потім рік народження та смерті. Зверху, видряпані в глибокій борозні цвяхами і ножиками, були видимі два польських слова: ofiarasrogości (жертва строгості)".

Хоч на початку ХХ століття в місті був новий католицький цвинтар на Дубенській, поховання на Волі продовжували здійснювати аж до 40-х років ХХ ст. Як свідчать книги записів Бюро поховань (Архів комунального господарства Рівненської області), останнє з них було здійснене в 1944 році. Тоді на цьому цвинтарі була похована малолітня Марія Славинська, батьки якої мешкали на вул. Леґіонів, поблизу цвинтаря. На його місці за радянських часів було побудовано дитячий садок.

За різними даними впродовж кількох сотень років у Рівному серед населення була значна кількість євреїв, в цілому вони становили понад три чверті жителів. Тому цілком зрозумілим є те, що єврейський цвинтар був досить великим. Він знаходився на північній околиці міста, що тоді мало назву "Кавказ". Воно починалося від стадіону школи №5 і тягнулося в напрямку нинішньої Облдержадміністрації. Схили за адміністрацією і школою по правий бік від вулиці Литовської — теж колишні єврейські могилки. Власне, і сама вулиця, в нинішньому її варіанті, теж частково проходить по території колишніх поховань. Ще на початку 70-х можна було побачити старі ковані залізні ворота на це кладовище, дорога за якими вже нікуди не вела. Але й досі залишки гранітних монументів подекуди проступають з-під землі, як нагадування нашим сучасникам про грішні вчинки наших попередників.

На цій же вулиці Литовській був і православний цвинтар, якого було приписано до Свято-Успенської церкви (Успенське кладовище). Поруч існував епідеміологічний цвинтар. Усі ці три кладовища були по-варварськи бездушно знесені радянською владою у зв’язку з будівництвом комплексу будівель Обкому КП України. Причина була цілком банальна – владним структурам виявилося затісно в затишному будиночку колишньої Рівненської гімназії (нинішній Краєзнавчий Музей). До речі, в сусідньому Луцьку з дивною точністю мала місце така сама ситуація. Тоді радянська влада заради свого затишку "пожертвувала" православним цвинтарем Луцька та сільським Двірця (нині це Київський майдан та частина проспекту Волі).

Ще одним із найстаріших цвинтарів у Рівному є "Грабник". Виникло воно у однойменному передмісті. Під грабовим лісом, який був свого часу посаджений за вказівкою кн. Станіслава Любомирського було відведено ділянки землі для заснування нового міського православного кладовища. З моменту його заснування і до 20-х років ХХ ст. ховали на ньому переважно заможних рівнян: чиновників, військових. Лише з 30-х років ХХ століття ця традиція була порушена і на цвинтарі почали здійснюватися поховання усіх верств населення. 1848 року на могилі генерала Степана Красовського коштами його вдови було закладено й невдовзі збудовано церкву на честь святого великомученика Степана. 1000 карбованців вдова Катерина Красовська пожертвувала тоді на утримання церкви в майбутньому. В той час, за даними М. І. Теодоровича, площа цвинтаря виносила 6624 м2 : "землі за межовою книгою й планом від 1851 р. числиться під кладовищем, де нині стоїть Стефанівська церква, 520 сажнів, а під новою відведеною ділянкою, де поховані військові чини, 420 сажнів, усього 940 сажнів. У 1881 році князь Станіслав Любомирський виділив ще під кладовище 532 сажні, так що згідно з новим планом, складеним рівненським землеміром Енбером, числиться всієї землі, оточеною канавою, під церквою і кладовищем – 1472 сажні".

Поруч з церквою Св. Степана поховані батько та сестра В. Г. Короленка. За даними народжень та смертей на надгробках "Грабника" можна прослідкувати цікаву особливість – високу смертність серед дітей, навіть заможних мешканців міста. Серед могил є такі: дітей Феофана Коробова (Костянтина, Ніни, Георгія) – соборного протоієрея, депутата земського повітового діяча, громадського діяча; доньки Олексія Буховича (Галини) – міського голови; дітей священика Ключковського – викладача Закону Божого у Рівненській реальній гімназії. На Грабнику є поховання відомих у місті людей: рівненських лікарів Миколи Прохорова, Олександра Виноградова, директора Рівненського реального училища Соколова, учителів Юліяна Захаржевського, Віри Конторовської, Івана Куліша, Костянтина Квашенка та ін. Епітафії на надгробках свідчать, що найбільш поширенішими в місті були такі прізвища: Кулії, Дзіваки, Либаки. Крім православних поховань на "Грабнику" є могили представників інших віросповідань і національностей. Особливими пишними архітектурними формами відзначаються поховання німців поч. ХІХ ст. Це могили Берндтів, Рильке, Ґренке, Теодора Шротера, Леопольда Ландсберґа. У братських могилах покояться 19 000 радянських військовослужбовців, яких німецько-фашистські загарбники розстріляли під час окупації Рівного.

Нині "Грабник" – цілісній історичний комплекс, який має значну історичну цінність. Важливим є поєднання могильних пам’ятників, візерунчастих огорож, котрі обрамляють поховання. Оригінальним витвором ковальського мистецтва кін. ХVIII – поч. ХІХ ст. є ковані ворота, які були при центральному в’їзді, а нині перенесені до Свято-Воскресенського собору. Цвинтар потребує державної охорони.

На початку ХХ століття був відкритий новий католицький цвинтар на західній околиці нашого міста. У 50-60-ті роки воно вже стало загальним. Оскільки транспортний рух у ті часи був не таким інтенсивним, то похоронна процесія просувалася пішки від місця останнього проживання померлого аж до цвинтаря. Труну поміщали на відкритому кузові вантажівки ЗІМ-51 і прикрашали квітами та вінками. Авто поволі їхало в напрямку вулиці Ворошилова (тепер Дубенська). За ним йшли, як належить, родичі, друзі, близькі покійного. За ними йшов духовий оркестр.

На Дубенському цвинтарі похований генерал Василь Тютюнник. Він, хворий на тиф, був доставлений із ст. Миропіль до рівненського госпіталю, де невдовзі помер. На похороні генерала одягли в його єдиний зелений френч, на труну поклали криву шаблю в сріблі, яку свого часу йому подарував Євген Маланюк, та сіру смушеву шапку – подарунок йому повстанців. Про цю трагічну мить написав Євген Маланюк: "Ляфету не можна було в Рівнім дістати.
Отже – звичайна чорна карета, –
Зовсім не для генерала.
Так! Важка сальва в морознім повітрі,
Потім – простий дубовий хрест".

На цьому цвинтарі також є братська могила воїнів Першої Кінної армії, братські могили радянських воїнів та партизан.

На початку 20-х років ХХ ст. православний українській цвинтар з’явився на стикові вулиць Мельника – Коновальця. У роках Другої Світової війни тут хоронили загиблих німців. Після 1975 р., з підписанням Хельсинської угоди ці могили було упорядковано – поставлено стандартні надгробки і обгороджено парканами.

Ось така коротка історія цвинтарів Рівного – пантеонів нашого минулого.
Щасливе Рівне