Він не повернувся з Афганістану

Білі хатинки вистовбурчилися в ряд. Неподалік була і батькова рідна оселя. Чепурна хатинка дивилась з-під солом`яної стріхи. Віконця були невеличкими, стріха вкрита солом`яними снопами. В хаті були сінешні двері. А сама господа розділена на дві кімнати. Посеред хати стояла піч. Ця піч пам`ятала воєнний 1941 рік. Фашистські літаки розбомбили півхати, проте піч вціліла. А тоді на розваленій печі тулилося немовля – мій батько.

В післявоєнні роки разом з односельцями батько малим хлоп`ям шукав мерзлу картоплю на чорноземних полях і таки вцілів, не вмер з голоду. В закутку була ікона Божої матері. Коричневе обличчя Богородиці було поділене пасмами, що їх залишили сліди від сліз. Здавалось, ікона колись дуже давно і дуже довго плакала.

На Рівненщині із кущів висадили герб України

Аж ось на стіл бабуся поставила горщик з картопляними дерунами, який вона вийняла з печі. У вікні стояло літо. Яблука білого наливу рясно встелили траву.

- Он, диви, Миколо, - сказала бабуся батькові. - Сусідський хлопчина Максимко Юхимчуків, геть такий, як наша Наталочка (це вона про мене).

– А диви, який справний, вже допоміг нам коня вивести. А це он і яблука собі збирає, щоб не зогнили. Я вибігла на вулицю і побачила високого хлопця. Він так трусив гілляки яблуні, що яблука сипались, немов град. Під яблунею стояв Максимів велосипед. Проте, щоб дібратись до найвищих гілляк, герою велосипед був непотрібен.

- Пригощайся! – простяг мені найбільше яблуко хлопець. – Ти в гості приїхала? – А як ти навчаєшся? – А у вас в селі є школа? А ти куди будеш вступати після школи? – питання лунали за питаннями.

- Он глянь, бачиш. То наші старі куполи церкви. Бачиш, які гарні. Дарма, що церква вже стара і розвалена лежить. Ходімо, подивимось. Ми тут з хлопцями у війну граємо. Я як виросту, обов`язково буду танкістом. Я вже сам вмію їхати на тракторі, вже цілу ніч з батьком орав поля за селом.

Рівненські школярі побували у Польщі

Максимкове обличчя світилося, наче сонце. А глибокі сині очі вигравали райдугою хвиль.

- А ти ще приїдеш? – запитав хлопчина.

- Неодмінно! – відповіла я.

… Минуло декілька років. І ось уже студенткою я приїхала в село. Бабусі вже не було на цьому світі. На кладовищі до Пасхи потрібно було прибрати могилу, впорядкувати квіти. Добре натомившись, сіла відпочити на лавці. Увагу привернув оддалік незвичайний пам`ятник. Ноги самі повели мене туди. А й справді… Там височів чорний обеліск, кругом якого все було вкрите гранітними плитами. Ці плити виблискували на сонці. Навколо висаджено високі туї, старанно прополено квіти. Обеліск звідусіль чинно обгороджено, і лише центральна алейка вказувала дорогу до постамента. А звідти на мене дивився портрет юнака у військовій формі з такими знайомими синіми очима.

- Це Максимко Юхимчуків не повернувся з Афганістану, - кинула якась жінка. – Привезли його літаком. То так цинкову труну і не відкривали. Батько, кажуть, посивів зразу. А як не посивіти, один син був. І хату нову в селі збудували, то ж для нього старалися. А мати кожен день навідується до сина.

Війнув вітерець. По алейці покотився почорнілий листок. Біля обеліску було все чисто прибрано, стояли в росі квіти. Щоб не порушити спокій, я тихенько підняла сухий листок. Гранітна алея засяяла. З постаменту дивилось змужніле обличчя юнака. І все злітали в пам`яті ті білосніжні яблука, велосипед, куполи церкви. Виринала в уяві хлопчача постать і лунала дитяча розмова.

В селі вже не було бабусиної хатинки. Однак, чорна обпалена яблуня стояла обабіч городу. В сухі вітки яблуні вцілив грім і вона добряче обгоріла. Від старості гілляки обломилися, їх попідрізали. Але все ще жибонів і випинався вверх стовбур з розгалужистою віткою. До зупинки довелося іти пішки по знайомій дорозі. А коли дорога закінчилась, при в`їзді в село мене зустрічав білий монумент, а на ньому знайома постать у військовій формі і такі сині-сині очі…

Ще раз оглянувшись на село, я побачила високі позолочені куполи новозбудованої церкви. Звідтіля бовванів дзвін, як спогад про неповторне дитинство.