Як жінка жінці

Коли я перевезла свій харчовий цех з міста в село, у власне, а не орендоване приміщення, переді мною постала задача набрати на роботу місцевих жителів. В селі роботи не було ні для чоловіків, ні для жінок, люди перебивались такими-сякими підробітками, неледачі їздили на роботу до райцентру – двадцять кілометрів в один бік, або до обласного центру – двадцять кілометрів в іншому напрямку від села.

І потягнувся до мене струмочок людей. Молодих і старих, здорових і хворих, працьовитих і ледачих, хазяйновитих і не просихаючих від пиятики, більш-менш професійних і зовсім неосвічених, кривих, косих, одним словом, усіляких, але з надією зачепитись за таку-сяку копійчину.

Людей було чималенько, але вибір при цьому був зовсім не багатий. Робота хоч і нескладна, але вимагає певних навичок, культури, трудової дисципліни, про яку більшість кандидатів навіть уявлення не мали.

Абсолютно міська людина, у той час і я ще не мала уявлення про деякі відмінності у побутових звичках сільських та міських жителів, які перестали дивувати мене лише після досить тривалого часу.

Наприклад, багато хто з сільських людей на початку двадцять першого століття не вміють користуватись унітазом зі змивним бачком. Звичайно, не всі, але значна кількість. Я мала багато труднощів, щоб привчити свій персонал до культури користуванням туалетом. Писала тактовні оголошення на стіні, проводила бесіди, призначала чергових.

Майже ні в кого не було звички мити руки після туалету. Вони могли ходити в одному одязі по декілька днів, причому явно виконуючи хатню роботу, не перевдягаючись після роботи в цеху. Не могли зробити просте прибирання так, щоб після нього було скрізь справді чисто. І багато-багато всього іншого. Ті, хто не піддавався змінам за час випробувального терміну, шанс на копійчину втрачали.

Але найбільшим шоком для мене було те, що дуже багато наших жінок, і не тільки сільських, мало що не вміють зліпити вареника або завернути голубця, так, щоб на нього можна було дивитись, а навіть не здатні за десять днів цьому навчитись!

Як би не звучало це абсурдно і неправдоподібно, через мої руки пройшли сотні жінок, і я підтверджую це своїм власним чотирнадцятирічним щоденним досвідом.

Українська жінка зовсім не безумовно красуня, гарна господиня, добра кулінарка, віддана мати і чистюля. Це – міф.

Тому, любі чоловіки, якщо вам у житті трапиться справді така рідкісна жінка – любіть, бережіть її як зіницю ока, охороняйте від усього світу, носіть на руках, ніколи не ображайте і кожного дня дякуйте Богові, що вам несказанно поталанило.

… Одного дня прийшла до мене жінка разом з донькою-підлітком з метою влаштування на роботу. Глянувши на їх зовнішній вигляд, я одразу зрозуміла, що шансів у них ніяких, але з поваги до людини, вирішила приділити їй час.

... Жінка була невисокого зросту, середньої статури, визначити її вік з зовнішності було неможливо. На голові – скуйовджене давно не стрижене і не мите волосся незрозумілого кольору, зі слідами давним-давно затертої білявої меліровки. При розмові в роті виднілись дірки замість зубів. Одягнена вона була в затертий гольф, затерту кофту, не менш скуйовджену, ніж її волосся, якусь старезну і брудну чи то куртку, чи то куфайку. Але найголовніше, що ноги її були взуті у щось, що не має назви, геть обмазане гноєм і випорожненнями домашньої рогатої худоби. Вигляд її доньки був не більш привабливим, єдине, що волосся природного чорного кольору було заплетене в косу. Отак, щойно вийшовши з хліва, в такому вигляді, люди прийшли влаштовуватись на роботу на харчове виробництво.

"Тут одним привченням до унітаза не обійдешся", - подумала я. – Маю проблеми з набагато більш пристойними дамами.

Жінка почала жваво і досить весело розказувати про себе, намагаючись переконати мене, як конче їй потрібна ця робота. Виявилось, що у неї аж десять дітей, прогодувати їй їх несила, чоловік такий-сякий-перетакий, придурок, алкоголік, ледащо, нездара, і де він взявся на її голову, і куди б він з її голови подівся, і так далі, і тому подібне.

- Та ще й б′ється, зараза, ось, подивіться, нещодавно ще одного зуба вибив. - Додала жінка, показуючи дірку замість центрального верхнього зуба.

Мабуть, усі ці подробиці її життя повинні були переконати мене, що переді мною – безцінний, високопрофесійний і конче необхідний моєму підприємству працівник. Але, чомусь, нічого подібного на таке переконання, у мене в душі не виникло.

Однак, виникла чисто жіноча цікавість і я запитала:

- Шановна, а можна, як жінка жінці, я поставлю вам особисте питання?

- Питайте, - кивнула вона.

- Я теж мати, теж ніби багатодітна, маю трьох дітей, чоловік у мене добрий, але зупинились на трьох, бо треба розраховувати свої сили і можливості, коли дітей на світ пускаєш. А якщо у вас такий чоловік, як ви описали, такий-сякий-перетакий, для чого ви від нього аж десять дітей наплодили?

Відповідь пролунала миттєво і без краплини суму:

- Бог розуму не дав!

- Да-а, поважна причина, переконливо, - подумала я.

На роботу я її, звісно, не взяла, та вона не дуже і налаштовувалась, під кінець розмови мені здалося, що приходила вона не за роботою, а тому, що всі приходять, можливо, на нову людину власними очима подивитись. Це ж село...

- До побачення, - сказала вона прощаючись.

- До побачення, - єдине, що сказала її донька, блиснувши точнісінько такою самою діркою замість центрального верхнього зуба.

- На все добре, - сказала я їм услід.