Рівненська волонтерка Діана Гордійчук: «Ми не маємо права опускати руки»

Ще з початку літа минулого року дівчина активно займається волонтерством. У червні 2014 року з її ініціативи була створена Благодійна організація фонд Руєвит. Після подій під Волновахою, пані Діана зрозуміла, що військові потребують серйозної допомоги.

Сьогодні фонд «Руєвит» підтримують близько сотні волонтерів в усій Рівненській області. За діяльністю фонду можна слідкувати у соціальних мережах та на сайті, а передачі для військових приносити до складу у Рівному за адресою Соборна 177а.

Ми вирішили поспілкуватися з Діаною Гордійчук про фонд Руєвит та волонтерські будні.

Пані Діано, з чого все почалося? Як створювався фонд?

Так як я працюю в страховій компанії, партнери запропонували провести акцію, в якій із кожного страхового поліса перераховувались гроші. Але для цього потрібен був офіційний рахунок, офіційні документи. Виходячи з того, ми вирішили створити благодійний фонд і проводити все офіційно, юридично правильно. У нас уже було на той момент якийсь десяток волонтерів.



Чи підтримали вас близькі та друзі?

Якщо чесно, друзі знайомі підтримали, але не так, щоб займатися волонтерством. Якщо до них звертаюсь, то, звісно, вони допомагають. Організовували все зі знайомими рівненськими активістами, які небайдужі і які були готові приділяти на це час.

Як налагоджувалися зв’язки з військовими?

Фонд з’явився тоді, коли хлопці почали звертатись. Була нестача продуктів, одягу . Волонтерів не було стільки, скільки зараз. Тоді волонтерський рух тільки зароджувався і на нього був високий попит серед військових. Ті хлопці, які міняли героїв, які загинули під Волновахою - вони перші звернулись до мене. Вони їхали на фронт без патронів та з іржавими автоматами. Вже тоді потрібно були значні кошти, щоб забезпечити їх захистом, хоч чимось. Було багато заявок, а коштів менше. Зараз теж хлопці самі звертаються.



Скільки зараз волонтерів допомагає фонду?

Нині маємо близько ста волонтерів. Це у Рівному, а також осередок у Березному, Корці, Дубровиці. До нас постійно долучаються нові люди.

Звідки фонд взяв приміщення, де зараз функціонує (приміщення складу за адресою Соборна 177а)?

Приміщення дали безкоштовно для нашої діяльності. Власник планував зробити якийсь бізнес-проект, але у зв’язку із військовими діями віддав фонду.

Тут ми проводимо збори, тренінги, навчання. Важливо мати територію, де це все може відбуватися. Було необхідно і психологічно - бійці потребують спілкування, тут вони сходяться, говоримо.

На що в першу чергу йдуть зібрані кошти?

Ми закупляємо амуніцію для військових, засоби захисту, засоби зв’язку, також біноклі тепловізори, оптичні прилади. Проводимо ремонт автомобілів, замінюємо деталі, іноді займаємось переобладнанням автомобілів. Збираємо також продукти на базарі та в супермаркетах, на них гроші не витрачаємо. Зараз Наші волонтери їздять на Схід. майже щодня. Передаємо з рук в руки все, що потрібно нашим військовим.



Чи відчувається, що волонтери втомлюються?

Звісно, є люди, які вже трошки втомилися. Ми, все ж, працюємо досить давно. Люди на якийсь час йдуть на відпочинок. Хтось повертається, хтось ні. Це робота щоденна. Якщо в когось вихідні як вихідні, то в нас - це акції, концерти, зустрічі. Це виснажливо. До того ж, ми не отримуємо зарплатні за це, а кожен має паралельно думати і про заробіток для власного життя.

Мій бізнес працює уже давно. Із 2007 року я почала займатися страхуванням. Система налагоджена, працює. Звичайно, справа зараз не розвивається. Той час, який би я могла приділяти розвитку бізнесу, я віддаю весь фонду і допомозі військовим. Бізнес залишається на тому рівні, на якому він був рік тому. Але він працює, що дає можливість жити.

Чи стається так, що люди починають допомагати менше, фонд збирає менше грошей?

Особливо це було відчутно тоді, коли перший раз оголосили перемир'я. Тоді взагалі, навіть ті люди, на яких завжди розраховували, казали: «То ж перемир’я, війни нема». Давати менше грошей і продуктів. Зараз уже ніхто не вірить у перемир’я. Війна є і всі це розуміють. А люди, які підтримували, так і підтримують. Щоразу, під час Співанки ми збираємо близько десяти тисяч гривень.

З якими проблемами доводиться зустрічатися найчастіше?

Дуже багато людей живуть так, ніби війна далека і недосяжна. Але ж те саме думали ті, хто зараз у Донецьку і Луганську. Багато людей продовжують жити так, неначе і не проливається щодня кров українців. Це справді проблема і не лише наша.



Якими були ваші поїздки на Схід?

Допомогу на Схід возять наші волонтери - і чоловіки і жінки. Там стаєш рівною з ними, не можеш проявляти себе, як ніжне створіння. Маєш бути так само, можливо, не солдатом, але майже солдатом, тобто розуміти, що їм важко, що їм потрібна підтримка. Треба вислухати, поговорити, розповісти як справи тут. Хлопці потребують спілкування. Крайня моя поїздка була в кінці січня. Планую поїхати знов.

Не можу сказати, що було страшно. Останнього разу трішки потрапили під обстріл. Але вдало від’їхали і все обійшлось. Казати, що щось здивувало, чи я чогось не знала – не можу. Я розуміла куди я їду і що там буде.

Чи співпрацюють волонтери з державними органами?

Так уже склалося, що волонтери, на відміну від державних службовців, знають усе. І за це зарплатню не отримують.
Якось ми шукали тіло одного хлопця і я майже цілий день видзвонювала купу дніпропетровських номерів. Ніхто з держслужбовців не міг мені сказати, де він. В одному із кабінетів державний службовець сказав мені геніальну фразу: «Я вам зараз скажу номер телефону, це волонтер, от вона все знає». Я її набрала і за десять хвилин вже знала всю інформацію. Тому з державою ми співпрацюємо досить відносно.

Ви особисто втомлюєтесь від волонтерства? Не було моментів, коли хотілося все покинути?

Багато разів хотілось все покинути. Буває, думаєш, що це вже все, крапка. А потім подзвонять хлопці звідти, поговориш з ними, передивишся фотографії і розумієш, що ніякої крапки бути не може. Може бути лише кома. Все, що можу собі дозволити - вимкнений телефон на якусь годинку, аби трохи підзарядити власні батарейки і далі знову до справи. Їм там набагато важче, тому ми не маємо права опускати руки.

Сьогодні спілкувалась з одним офіцером – і перше питання яке він поставив: «Що, ще запал не минув?». Я відповіла: «Як ви можете таке подумати? Поки хоч один хлопець буде там і буде потребувати нашої підтримки, то не може запал пройти, мусить бути постійно».

Коли ми тільки створювали фонд, у нас було гасло «Разом до перемоги». Тому, по-іншому ніяк.

Статті по темі:

Волонтери благодійного фонду «Руєвит»: «Як не ми, то хто?»