Кіборг з Рівненщини захищав Донецький аеропорт

Українські воїни змушені були покинути те, що ще рік тому було сучасним аеропортом. Епопея героїчної оборони тривала 242 дні. Це більше, ніж оборона Сталінграда і Москви в роки Великої Вітчизняної війни. Це більше, ніж іноді триває ціла війна…

Млинівчанин Василь СОКОЛОВСЬКИЙ бачив останні дні Донецького аеропорту, бо вийшов звідти 21 січня. Розповідає, що коли йшов воювати добровольцем, готував себе морально та психологічно до жахів війни, але те, що пережив, тримаючи оборону терміналу, в голові і досі не вкладається.

Василю лише 34 роки. З дитинства мріяв про службу в армії, але чомусь не складалося. Закінчивши Млинівську гімназію, вступив на навчання до РДГУ. Коли зрозумів, що вчителем все одно не стане, покинув лекційні аудиторії і таки пішов здійснювати мрію: став служити десантником в аеромобільних військах. Після армії влаштувався на роботу в міліцію, пройшов навчання в школі міліції і став працювати в «Беркуті».

Коли одружився, збагнув, що робота в спецпідрозділі не може прогодувати родину. Та й не варта того, щоб постійно наражати себе на небезпеку і позбавляти рідних можливості спокійно спати. Розрахувався з лав ще у 2009 році, з того часу працював охоронцем у різних приватних структурах.

Коли розпочалися бойові дії на Сході, Василь вирішив піти добровольцем до Національної гвардії. На той момент він уже був розлучений, каже, життя у шлюбі не склалось. Тож вболівати за себе вдома залишив лише маму.

Військкомат, повістка, пересильний пункт – у нього все було, як і в решти українських бійців, за винятком того, що попросився чоловік до рідної аеромобільної бригади.

Кілька днів українські війська підтягували сили до Донецького аеропорту. Спочатку штаб був у Тоненькому, розповідає Василь, та його розбомбили, потім переїхали у Водяне. Коли настав час ротації, 80-та аеромобільна бригада почала заїжджати в аеропорт, прориваючись крізь артилерійські постріли частинами. Потім нібито настало перемир’я і хлопці потрапили на стратегічний об’єкт.

-Якщо хтось колись описуватиме пекло, – каже боєць, – нехай візьме до уваги наші розповіді, бо ми в ньому побували.

Українські бійці утримували аеропорт весь травень та літо. Наприкінці серпня, отримавши велику кількість російських «Градів», бойовики почали перші масовані обстріли. Танки з зафарбованими номерами регулярних частин армії РФ виходили на позиції та прицільно стріляли в бік аеропорту.

Одночасно Росія почала активну наступальну операцію: українських військових взяли в облогу в Іловайському котлі, бойовики намагалися прорватися в Маріуполь. Захисники аеропорту залишились із ворогом один на один: вони відбивали атаку за атакою та лише сподівалися на підкріплення.
10 вересня бойовики атакували з новою силою. Прямо з ешелонів надійшли російські Т-72, 240-міліметрові міномети «Тюльпани», створені для знищення укріпрайонів, гаубиці та потужні «Урагани». До позицій підтягнулися треновані у польових таборах найманці.

З першими відбитими потужними атаками бойовиків і народилася легенда про «кіборгів». І першими українських бійців так почали називати саме бойовики. «Я, блін, не знаю, хто захищає Донецький аеропорт, але ми їх вже три місяці вибити не можемо. Спробували штурмувати, та нам таких «вломили», що ми відійшли… Я не знаю, хто там сидить, але це не люди – це «кіборги», – так на початку вересня один із бійців так званої «Новоросії» описав українських військових. Відтоді захисників аеропорту називають лише «кіборгами».

Василь Соколовський пригадує, що спочатку днрівці спокійно тримали оборону. «Масові прориви лінії оборони почалися з Різдва. Відтоді вони лізли і вночі, і вдень. Потім починали танки наїжджати. П’ять днів підряд нас вибивали з позицій танками. Не витримала навіть вежа – впала на наших очах».

Як виявилось пізніше, у ДНР був план-схема аеропорту. Запросивши кілька годин перемир’я у наших бійців, сепаратисти замінували підвал, щоб заживо похоронити усіх кіборгів.

Василь Соколовський розповідає:

– Ввечері після чергового вибуху стали діставати з-під завалів поранених. Тоді ми вже розуміли, що евакуації не буде. Люди на очах просто вмирають, бо ні аптечок, ні медикаментів – нічого немає. Кому можна було, поперетягували джгутами руки, ноги. Це все було на вулиці, холодно. Через велику втрату крові хлопці помирали в нас на руках. В живих залишилося чоловік троє з поранених 18-ти чи 15-ти – рахувати не було коли…

Техніка для евакуації наших хлопців кілька разів пробувала заїхати на територію аеропорту, але тут же її розстрілювали сепаратисти, бо, як каже Василь, їх не прикривали вогнем. Тому кіборги тільки здаля спостерігали, як на їхніх очах згорає остання надія вибратись із пекла. А тим часом поранені помирали від крововтрати та нестримного болю. Обстріли не припинялися, сховатись тим, хто ще міг вести оборону, не було куди, бо після вибухів тільки металеві конструкції стриміли в небо.

19 січня Василя Соколовського, який виконував обов’язки командира розвідувального взводу третього батальйону 80-ї аеромобільної бригади, поранили. Сили залишатися на об’єкті більше не було.

– Мене накрила стіна і розломила ногу, – каже Василь. – А невдовзі почалася перестрілка. Тому я взяв автомат, але буквально за п’ять хвилин куля вцілила мені в плече. Відійти назад можливості не було, тож до ранку мусили знаходитися на території аеропорту. На щастя, того дня випав густий туман, і ми з Сєвєром, у якого була прострелена нога, вдвох почали виходити. Там поранених чоловік 15-ть точно залишалося. Ми їх просили йти за нами, але вони відмовилися. Може, психологічно боялися, що в спину будуть стріляти…
Поранених бійців підібрали на території аеропорту. Вони повзком, втрачаючи кров і силу, проповзли по злітній смузі й вибралися на зеленьку, де їх підібрала наші бійці.

А далі все відбувалось, як уві сні. Кілька разів у різних медичних закладах перемотували Василеві рани, які встигли загноїтись, ламали ногу, вставляли пластину та повторно накладали гіпс. Він витримав все, не зламався, не виснажився морально та фізично. Розповідає, що як тільки пройде реабілітацію, знову повернеться на Схід.

Василь упевнений, що туди, у пекло, будуть вертатися всі кіборги, яким вдалося вижити:

– Ніхто з хлопців не опускав руки до останнього. Всі були настроєні патріотично. Просто обстановка не на нашому боці була…
Кіборги, охрещені так наляканими терористами, стали символом українського духу і незламності, вселили віру і надію в мільйони сердець. Із такими воїнами ми непереможні!

За матеріалами Рівненська правда

Статті до теми:

Сьогодні у Рівному прощаються із загиблим військовим

Рівненщина: майже 200 учасників АТО отримали земельні ділянки

Священики Рівненської єпархії УПЦ збирають допомогу для військових у зоні АТО