Редактор рівненського журналу "ВІТАЄМО!" Ольга Данилюк: Навчитися бачити серцем…

Раніше ніколи не могла спати у маршрутках, а зараз вже і цьому навчилася. Їдучи маршруткою до Луцька, сама не помітила, як очі закрилися і вже у своїх легких снах я витала десь далеко-далеко. Мій легкий сон перебив звук падіння чогось на землю. Як виявилося, то мої окуляри випали з моїх рук. Я поспішила нахилитися, щоб підняти їх з підлоги, як мужня чоловіча рука простягнула мені мої окуляри.

Піднявши очі, побачила чоловіка у військовій формі. Це він вирішив допомоги мені, сонній істоті, забрати з підлоги мої сонцезахисні. Я подякувала незнайомцю і посміхнулася у відповідь. Чоловік же чомусь ще кілька хвилин дивився в мої очі. Його сусід, теж військовий, що сидів поряд, навіть зробив зауваження другу.

- Чого ти так дивишся на неї, не засором дівчину?
Чоловік же на це відповів цікавими словами: „Та глянув на неї, бо лице у неї таке…Навіть не знаю, як сказати – мирне таке”.
Я, почувши це, вирішила дізнатися, чому ж то у мене мирні риси обличчя і заразом вивідати звідки і куди вони прямують.
- „Мирне обличчя”? А хіба такі бувають?
- Там, де ми були, це розумієш і життя сприймаєш по-іншому. Я ніби виліз з підводного човна. Коли рік ти поряд себе бачив тільки воду, а зараз ступив на сушу…
- Ви з зони АТО їдете? Де були?
- Ти ще молода, тобі всього того не треба… Важко, бачу нам буде звикнути жити по-людськи знову. Там надивилися і злісті, і підлості, і щирості…
Чоловік в цей момент замислився і на мить просто зосередженим поглядом дивився у вікно маршрутки.
- Знаєш, ми коли їхали, то думали, що всю дорогу будемо спати. Так „клонило” на сон. Але, як виявилося, не можу відвести погляду від неймовірних краєвидів, від сонця…В окопі вчишся бачити серцем. Там не бачиш сонця, але відчуваєш його таємними закутками душі. Рік не бачив близьких, але і їх навчився бачити серцем…Очі дружини були дороговказом в Станиці Луганській. А її рука витягувала мене з-під уламків БТРу. Я переконаний, що саме так воно і було. Бо молитвами рідних ми залишилися живі.
В цей момент моє серце просто тремтіло від слів мого супутника…Він так багато пережив і не вважає себе героєм. Він захищав мій спокій, а зараз так просто це говорить…Скільки вони там пережили, знають лиш їх скалічені війною душі. Нам же тут, тим, хто з „мирними обличчями” важко собі уявити усю трагедію, бо ми її бачимо лише на блакитних екранах. А у нього сиве волосся не через роки, а через те, що пережив…

Помітивши,напевно, сум в моїх очах, Володимир (вже потім я дізналася, як звати чоловіка), перебив потік моїх думок:
- Агов, я ж тобі казав, що у тебе мирне обличчя, то де є воно?! Мирне, бо ти посміхаєшся і очі сяють у тебе.
- Та як же очі мають посміхатися, як я думаю про те, що вам довелося пережити…
- Знаєш, а ми там воювали саме заради того, щоб в таких як ти, сяяли очі. За вас, за дружин наших, за дітей, за достойну старість наших батьків…
- Дружина ваша певно неймовірно щаслива, прийде на вокзал зустрічати?
- Добре, що ти нагадала…
В цей момент Володимир дістав з портфеля пакетик. Я спочатку навіть не побачила, що у ньому. Але вже за секунду він дістав обручку…
- Ти сказала і я згадав, що треба обручку вдягнути. Там її знімав, бо заважає працювати і зброю носити. А тут треба обов’язково вдягти, бо дружина “з’їсть”.
- Та невже вона не розуміє, що ви її так сильно кохаєте?
- Вона розуміє, але не вірить, що там можна приставати хіба до собак наших чи до побратимів (посміхається). Вона ніколи не дізнається, що її молитви весь час оберігали мене від смерті. І саме її образ я навчився бачити серцем…