У Рівному попрощалися зі визволителькою Вірою Муригіною

Вшанувати світлу пам'ять легенди нашого міста прийшов і міський голова Володимир Хомко. Він підкреслив, що з відходом пані Віри у інший світ – відійшла у небуття ціла епоха.

- Ми сьогодні прощаємося з унікальною людиною. Вона прожила нелегке життя. Ще зовсім юною дівчиною вона починала його як тоді з війни, так і закінчила – сьогоднішньою війною. Віра Василівна увійшла в Рівне у складі з’єднання та частини 13-ї армії 2 лютого 1944. ЇЇ життя – це ціла епоха, - зауважив міський голова.



А рівно два роки тому в приміщенні кафе "Офіцерське" ("Зірочка"), Віра Василівна відзначала своє 90-річчя.

Тоді вона розповідала про своє життя так:

- У мене робочий стаж 50 років. Коли ми прийшли до Рівного - це було маленьке село. Всю війну я пропрацювала тут, нас було 70 дівчат. Спочатку я була солдатом в полку, пізніше - телефоністкою. Ми не скаржились на наше життя в період війни, а виконували всі доручення. Ми стільки зробили для міста, що навіть важко передати словами. Ми прибирали, чистили все своїми руками. Тут я зустріла свого чоловіка, який пізніше став полковником.



Нагадаємо, станом на сьогодні у Рівному залишилось двоє визволителів нашого міста. Це Віра Михайлівна Болоніна та Андрій Костянтинович Моїсеєнко. Нехай Бог їм дарує здоров’я, сили та Мир.


Загиблого під Горлівкою воїна поховали на Рівненщині [Відео]

ДОВІДКОВО.

Серед тисяч добровольців, які не вагаючись визвалися на боротьбу з ворогом у далекому 1941 році, була й сімнадцятирічна Віра Василівна Муригіна. Разом із своїм 55 окремий полком зв’язку (правонаступник 55 окрема бригада зв’язку) пройшла усю війну, дійшла до Берліна, була учасницею визволення від окупантів Рівного.



Її в обласному центрі ще називали жінка-легенда.

Віра Муригіна у липні 1941-го вступила до школи радистів. Протягом експрес-тримісячного курсу зв’язківок вдень і вночі привчали до фронтових умов. У лісі поблизу станції Ртищів курсантки самі викопали та обладнали землянки, в яких жили і навчалися три місяці без світла і води...

Віра Муригіна з успіхом закінчила курс і завдяки гострому слуху стала першокласним спеціалістом. Її відправили на оборону Москви, де молодого фахівця розприділили служити в 55-й окремий полк зв’язку 13-ї армії.

— Радист на фронті потрібен як повітря, щоб не переривався зв’язок, — говорила ветеран. — І не важливо, що навкруги вибухи, свист куль, смерть — радист завжди на посту. Я оптимісткою була все життя, і такою залишаюсь. Це допомагало вижити на війні, це допомагає жити й тепер.



Віра Муригіна пригадувала, що їй доводилося бути не тільки радисткою, а й виконувати іншу складну роботу. Вона маскувала техніку, перев’язувала хворих, розчищала завали, куховарила, прала...

— Мені власноруч доводилося рити аппарель, потім туди заганяли техніку, щоб тільки «хвіст стирчав», — розповідала Віра Муригіна. — А бувало, з ранку до ночі чистимо картоплю, і тут чуємо, як брязнув ножик, що випав з руки. Тоді прокинешся, й знову до роботи.

Жінки несли службу на рівні з чоловіками, і виконували важку, далеко не жіночу роботу. Найбільше, згадувала Віра Василівна, дошкуляли морози, адже одного разу вона обморозила ноги. Лікарі спиртом відтирали, і навіть змусили дівчину випити горілки. А ноги требу було берегти, як зіницю ока, бо полк пересувався лише пішки. Для користування військовослужбовців була тільки одна підвода, на яку дозволялося покласти тільки обмундирування і речові мішки. От так аж до Берліна пішки дійшли.



Однією з найприємніших згадок тих днів для Віри Муригіної був той час, коли з’єднання та частини 13-ї армії були перекинуті на місто Рівне. Входили до обласного центру зі сторони нинішнього льонокомбінату. Через морози солдатам дали валянки, але такі великі, що в один можна було всунути дві ноги.

У Рівному Віра зустріла майбутнього чоловіка. З військовою частиною осіла в місті, народила доньок Наталію та Ірину. Сьогодні у Віри Василівни вже троє внуків та чотири правнуки.

— Мабуть, не дарма я пройшла усю війну і вижила, — говорила ветеран.