Як двоє рівнян підкорюють джунглі Малайзії

Вони витрачають близько чотирьох доларів в день на людину. Тому пересуваються, зазвичай, автостопом, а ночують у наметі або ж зупиняються у місцевих жителів, яких знаходять через мережу всесвітньої гостинності. Сьогодні Ірина розповість читачам, як вони жили декілька днів у справжніх екваторіальних джунглях в Малайзії.

- Ми почали подорож з відмого «дикого» острова Борнео. Пересувалися в основному між великими містами, а там завжди знаходились «хости» - місцеві люди, які готові безкоштовно прийняти до себе мандрівників через сайт всесвітньої гостинності. Звичайно, жити у когось вдома з дахом над головою комфортніше, ніж у наметі, а тим паче в сезон дощів. Так, у листопаді-грудні в азіатських країнах майже кожного дня дощ, причому, за інтенсивністю він майже такий, як у Рівному, коли затоплює вулицю Чорновола. І так - кожен день. Мабуть, навіть найкращий намет такого не витримає. Але ми дуже хотіли хоча б декілька днів пожити в диких умовах, щоб бути максимально близькими до надзвичайної місцевої природи. І нам випав такий шанс, коли ми пересувалися з одного міста в інше, як зазвичай, автостопом.

На одній розвилці, де нас висадив добродушний малайзійський водій, ми звернули з дороги на випадкову стежку і пішли по ній. Так дійшли до закинутого будиночка в самісіньких джунглях. Там було вирішено залишитись на декілька днів.



В будиночку не було ні газу, ні електрики, ні навіть меблів, крім старенького брудного столика. Але в ньому було найголовніше – міцний дах над головою і сваї, на яких стояв будинок. Зазвичай, місцеві будинки саме так і виглядають. Через сильні дощі, а також через небажання знайомитися з дикими тваринами, зміями і павуками, котрих в джунглях досить багато, люди будують свої хати на сваях. В деяких селах у малайзійській провінції Саравак і на індонезійському Калімантані люди будують «лонгхауси» - довгі будиночки, в яких живуть великими сім”ями або відразу всім селом. Це як велика «комуналка», яка стоїть на сваях, часто - у воді, з дерев”яними мостиками між кімнатами. Будинки в місцевих племенах даяків часто прикрашені людськими черепами, бо даяки – відомі мисливці за головами. Традиція полювати на людей зникла буквально декілька десятків років назад, але «прикраси» досі лишилися в деяких будинках.

Що робити в джунглях декілька днів? Це цікаве запитання. Анатолію було просто. Він - чоловік. Взяв сокиру, пішов збивати дикі фрукти з дерев, рубати бананове листя, носити дощову воду з діжок, які були знайдені в десяти хвилинах ходьби.



А я збирала квіти, викладала їх на землі, на підлозі, фотографувала, гралася зі шкурками рамбутанів, викидала їх, а потім збирала знову. Підмітала, прибирала, готувала. Про їжу варто розказати окремо. В Азії нам досить важко далась гастрономічна адаптація, а особливо мені. У місцевій їжі багато м”яса і риби, все дуже гостре, але без спецій і солі. Салати зі свіжих овочів тут не їдять, все смажать, причому, на пальмовій олії, яка нам не дуже подобається. Тому ми частенько намагаємося готувати самі, незважаючи на те, що вулична їжа тут дешева і доступна. З України ми набрали спецій і сушених овочів: моркви, цибулі, буряка, і навіть трішки картоплі. З них ми можемо готувати в Азії навіть борщі, що частенько робимо, коли зупиняємось у місцевих мешканців. А залишившись наодинці, ми вирішили побалувати себе українською картоплею з овочевою зажаркою і свіжим салатом – капусту і огірок тут теж можна знайти: їх якість і ціна нас цілком влаштовує. Готуємо, зазвичай, на газовому пальнику, балони з газом тут можна купити майже за такою ж ціною, як в Україні. Посуд та інше кухонне приладдя у нас завжди з собою, в рюкзаках.


Ріжемо капусту на банановому листі

До речі, рюкзаки у нас не легкі. У піврічну подорож я взяла 28-літровий рюкзак, який наповненим важить близько 12 кг, а в Анатолія - 70-літровий і з вагою під 30 кг, якщо ми беремо з собою питну воду. Так, в Азії проблема з питною водою. Якщо в Україна часто можна пити воду з крана, і готувати на ній же, то тут воду для пиття і готування майже завжди доводиться купувати. Шанс підхопити якусь заразу від нечистої води дуже високий. Але більше шансів підхопити щось нехороше – від укусу комарів. Тут вони переносять такі страшні хвороби, як малярія і пропасниця Денге. Від них немає щеплень, а лікуватися доводиться, дотримуючись постільного режиму протягом одного-двох тижнів. Тому ці хвороби – це найбільше, чого ми боїмося, за винятком втрати паспортів. Зазвичай, крем чи спрей від комарів допомагає від укусів, але додатково ми можемо використовувати дим, а коли спимо в приміщенні, то ще й ввімкнения вентилятор.

Дикі фрукти тут зустрічалися дуже часто, тому ми не відмовляли собі в задоволенні все скуштувати. Під нашим будинком було велике дерево дуріана. Його плід - фрукт, який європейцям чомусь нагадує запахом щось середнє між сирим тістом і гнилою цибулею, хоча на смак, кажуть, непоганий. Ми добули чотири цих фрукти, всі відкрили, понюхали, скуштували, і зійшлися на думці, що цей фрукт не для нас. Значно більше сподобались рамбутани – маленькі «волосаті» фрукти, які ростуть великими гронами, як у нас алича. Їх ми з”їли кілограми зо чотири.


Рамбутани

Ще на одному дереві ми побачили величезний джекфрут. Оскільки не знали, стиглий він чи ні, то зірвали і почали нещадно розрубувати, дістаючи з нього їстівне, як нам здалося, біле насіння. На смак воно було, як солодкий молочний горіх миндаля. Фрукт має липку речовину, яка нічим не відмивається. Решту дня ми провели, намагаючись відмити руки і сокиру від цієї речовини. Пізніше виявилось, що це був нестиглий фрукт, але з нами нічого поганого не сталося.


"Килим" у спальні

Наступного дня у джунглях ми з'ясували, що бананове листя – дуже корисна річ. На ньому можна різати овочі замість дощечки, великі листки можна стелити на підлогу замість килима, міцне стебло використовувати для товчіння на пюре, а його сік - для відмивання рук від клейковини. Посуд можна легко мити шкіркою від рамбутана.

Шалені дощі ми переживали досить легко під дахом нашого нового будинку. До речі, ми навіть дали йому назву – Durian House, на честь дерева, яке росло неподалік. Коли заливало дощем, ми сиділи на краю веранди і махали ногами, поїдаючи солодкі рамбутани. Тут дощ більш відчутний, ніж в Україні: він сильний, шумить і лякає. Але нам він не страшний: ми ж в будиночку.

Ще одна річ, яку запам»ятає кожен, хто хоч одну ніч провів у джунглях, це «нічне життя». Скільки тут співає різних пташок, цвіркунів та інших жителів джунглів! У першу ніч я навіть не могла заснути через це.



Виселяючись з будинку, ми залишили знайдені помиті каністри та пляшки для води, засоби від комарів і скромний сувенір з запискою для наступних мандрівників. Нехай це буде мандрівник. Надіємось, що комусь це, справді, знадобиться.

Наша подорож тільки розпочалася. За півроку ми хочемо об'їздити Індонезію, Таїланд, М'янму, Камбоджу, В'єтнам та Китай.



Ірина Шаповал для ОГО