У Рівному помер відомий журналіст

Спогадом про Миколу Камінського у соцмережі Фейсбук поділилася його колега й учениця, редактор тижневика "Сім днів" Людмила Мошняга. Вона згадала факт з біографії журналіста, коли він, будучи учнем школи у селі Козлин Рівненського району, куди ходив із села Нова Українка, підмінив шкільну стінгазету:

"Вночі у шкільному коридорі хтось підмінив трафаретну стінгазету, в якій до чергового червоного дня календаря було переписано передовицю з «Правди», на іншу – живу і цікаву, в якій автор дотепно висміював недоліки учнів та змальовував шкільне життя таким, яким воно є.
Факт сприйняли як надзвичайну подію. Газету зірвали. Стали вираховувати автора. А спробуй же вирахувати, коли газету було надруковано на машинці. Мабуть, саме тому Миколу, хоча знали, що він хлопець грамотний і має дар до писання, не запідозрили, – звідки-бо в бідній сім’ї Камінських машинка? Ніхто ж не знав, що Коля задобрював колгоспного сторожа і вечорами в колгоспній конторі освоював машинопис.
Одна вчителька, зігравши на дитячій наївності і довірливості, прикинулась «своїм хлопцем». «Колю, правда ж це ти зробив? Молодець! Дуже гарно написано! Ти ж писав, правда? Скажи, я – нікому…» Микола й визнав свої авторські права, він-бо не знав ще, що людям не завжди можна довіряти. Його довіру цього разу було жорстоко обмануто".



За словами п. Мошняги, цей випадок не відбив у Миколи Камінського бажання стати журналістом. І після роботи в колгоспі та завідуючим у сільському клубі він прийшов до редакції районної газети «Слово правди». Потім - в обласну молодіжну газету «Зміна». Тоді у 80-ті роки "Зміна" була завдяки керівництву Миколи Камінського найуспішнішим молодіжним виданням України. Її тираж сягав 80–90 тисяч примірників.

"Мені дуже пощастило, що, прийшовши після університету в «Зміну», я потрапила під його редакторське крило, - згадує п. Мошняга. - Бо він для початкуючого журналіста чи й позаштатного дописувача газети є саме таким редактором, який не відіб’є охоти до написання, не загубить надмірними правками самобутнього стилю автора, не викине з матеріалу зерно, але й не залишить полову.
Ми всі були раді, нам хотілося щось вигадувати, експериментувати, чимось дивувати читачів. Микола Петрович був у ту пору років на 8–10 старший за більшість із нас. Але він був нам за мудрого батька і при цьому з розумінням ставився до наших вигадок, не придушував наших ініціатив".



Після "Зміни" Микола Камінський працював у газетах «Червоний прапор», де був відповідальним секретарем, «Вісті Рівненщини», де колектив обрав його редактором, і, зрештою, у «Вільному слові», де практично до виходу на пенсію працював заступником редактора.

"В його кабінеті завжди було людно. До нього йшли люди, бо він має рідкісний дар людей слухати і чути. Особливо його люблять позаштатні автори, більшість із яких він знайшов, літературні спроби яких підтримав.
Для журналістів Микола Петрович-редактор – суща знахідка. Він умів ненав’язливо, нетоталітарно, необразливо ні для кого влаштовувати все так, що і газета була цікавою, і верстка – оригінальною, і тиражі – високими, і зарплати – на рівні, і щоб на журналістів не давили зверху. А все тому, що він багато брав на себе. Коли там, наверху, у «білому домі» на нас напускали громи і блискавки за нашу нерозсудливу критику, ми про це часто й не знали. Микола Петрович не хотів нас зупиняти, не хотів обламувати крила, які тільки розправлялись для польоту", - пише Людмила Мошняга.